Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– То ти його читав?

– Ні! – обурено вигукнув Кость.

– То звідки знаєш, що там немає нічого лихого?

– Знаю відправника.

– Зарахую як переконливий аргумент, – усміхнувся Тарас Адамович. – Дякую. До речі, кава готова – приєднаєшся? Знав, що хлопець відповість відмовою ще до того, як почав говорити. Не просто так він зазирнув до його будинку так рано – певно, мав термінові справи, отож не затримається.

Кость хитнув головою, завважив вираз обличчя господаря, усміхнувся і майнув стежкою до хвіртки, а далі – на вулицю, туди, де дзенькав трамвай. Ні, навряд чи він поїде трамваєм, зате може встигнути продати кілька газет ранковим пасажирам. Тарас Адамович повернувся у будинок, налив у чашку кави, ковзнув поглядом другою сторінкою газети. Згадок про «Гранд» не було – отже, всі новини про трагічний переліт перекочували далі. Добре це чи погано? З одного боку – менше метушні навколо справи. З іншого – це свідчило про те, що час спливає, публіка втратила інтерес до історії. А ще – про те, що репортери просто чекають на вирок – підозрюваний вже є, інших відомостей немає. Хтозна, кого звинувачувати у цинізмі – газетярів, читачів преси?…

Гіркота кави бадьорила. Погляд Тараса Адамовича зупинився на листі. Він дістав ніж, якому колись так заздрив Репойто-Дуб’яго, особливий, зі слонової кістки, та розітнув конверт. Коли ж розгорнув аркуш паперу, зрозумів, що тримає у руках не лист – надто коротким виявилось послання. Радше, це було запрошення, усього три речення. Дата, місце, час. Без підпису.

Він долив у чашку каву, цього разу додав вершків та замислився. За пів години колишній слідчий вийшов із будинку, ледь чутно рипнув хвірткою, махнув рукою вороні, що сиділа на тополі у сусідньому дворі, та рушив до трамвайної зупинки. Можна проїхатися на трамваї до Вокзальної площі, а далі узяти візника. Невідомий пропонував зустрітися на околиці міста. Схожу зустріч йому вже призначали років шість тому, у тому самому місці – на трамвайній зупинці поблизу пивоварного заводу Шульца. Особливе місце, адже біля того заводу пролягає лише одна трамвайна лінія.

Прокласти трамвайну колію до південно-західного передмістя Києва – Деміївки – пропонували ще 1904 року, однак реалізацію задуманого відклали років на шість. Той, кого пізніше називатимуть трамвайним королем, уклав договір із Київською управою щодо будівництва Деміївської трамвайної гілки з концесією на п’ятдесят років. Дев’ятнадцятого липня 1910 року перші трамваї поїхали на Деміївку. Усього за маршрутом курсувало шість трамваїв і один особливий – особистий вагон Давида Марголіна. У його салоні шість років тому слідчому Галушку призначив зустріч інший король, цукровий – Лев Бродський. Він попросив знайти зниклу з його будинку картину. Без розголосу.

– Дивне місце для зустрічі, – прокоментував тоді цей вибір слідчий.

– Так, далеко від центру, але я не хотів би привертати зайву увагу, – мовив Бродський, – врешті, я прошу вас розшукати картину як приватна особа – без усіляких поліцейських процедур зі звітами й обшуками.

Давно це було, ще до відставки Тараса Адамовича. Невже у Льва Ізраїльовича знову поцупили цінний експонат із колекції?

Візник кивнув у відповідь на репліку Тараса Адамовича щодо пункту призначення, підігнав коня. Колишній слідчий підняв комір пальта, щільніше насунув капелюх. І чого він їде? Врешті, братися за ще одне розслідування він не збирається, міг би просто проігнорувати запрошення – певно, це було б розцінено як відмову. Однак колишній слідчий їхав і вдивлявся у посірілі від холоду будинки та дерева, що пролітали повз. Думав про Куренівський аеродром, Міру в темній вуалі на кладовищі та монокль Фогля, який вдивлявся у дівчину поруч з Яковом Менчицем.

– Гайда, пане?! – візник змусив виринути з глибини роздумів.

– Так.

Деміївка зустріла тишею, що контрастувала з гомінкими центральними вулицями, та пронизливим вітром, який зазвичай гуляв околицями, не в змозі увірватися в серце міста. У таку погоду варто було б розтопити піч, пекти макові рулети, як Марта, або яблучні пироги, сортувати листівки, до яких ніяк не дійдуть руки у літню пору. Тарас Адамович зітхнув, рушив до трамвайної зупинки і помітив як з-за рогу виринув особистий трамвай Давида Марголіна. Вочевидь, на нього чекали.

Це був вагон-люкс, власник якого подбав про інтер’єрні деталі. Згадалося, як Міра Томашевич говорила колись про екіпаж балерини Анни Павлової. Історію вона переповідала зі слів сестри, тож деталі могли загубитися, однак одне він пригадав – усередині екіпаж було оббито рожевим оксамитом. Інтер’єр трамвая Марголіна теж був оксамитовим, хіба колір був насиченіший – майже вишневий. На стінах висіли дзеркала, біля дальньої стіни сяяв келихами і колекційними пляшками шинквас – оце й усе, що запам’яталося Тарасу Адамовичу з минулої поїздки. Вагон зупинився біля слідчого, дверцята відчинились. Тож він, розцінивши це як запрошення, піднявся східцями й пірнув до салону.