Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

Як починає розмову зі свідками Тарас Адамович? Говорить якусь просту і не надто несподівану фразу. Щоправда, вона не бачила, як він опитував свідків на похороні. На кладовищі всі звичні фрази лунатимуть неприродно.

– А куди ви поділи старого?

Запитання примусило здригнутися і рвучко обернутися до того, хто так раптово вдерся у її роздуми.

– Дивний початок для розмови, – холодно сказала дівчина, упізнавши голос ще до того, як зустрілася поглядом із чоловіком, який спинився за два кроки від них. Горенко говорив тихо, однак Мірі здавалось, що його слова – голосніші за протяжний речитатив священника – розтинають морозне повітря, привертаючи зайву увагу. І чого він підійшов?

– Тут будь-який початок буде дивним. Не про погоду ж я мав би вас запитувати? Тим паче, вона така мерзенна, що навряд чи її можна довго обговорювати.

Він був у формі. То теж має відбути до Вінниці дванадцятого грудня? Ескадра ж там. Сьогодні сьоме, отже, терпіти цього типа у місті їй лишилося п’ять днів. Обнадійливо.

Без ентузіазму вона представила штабскапітана Менчицю, завваживши, що павза затягнулася. На аеродромі Горенко був не надто схильним до розмов, на кладовищі першим вступив у діалог. З якого б то доброго дива?

– Поліцію не надто порадувала його присутність тут, він пішов, – вирішила нічого не вигадувати Міра, відповідаючи на його запитання.

– Старий – не з поліції? – запитав він, знову змушуючи її зморщити чоло. Мірі не подобався тон. Чи просто цей чоловік, але ж – свідків не вибирають.

– Ні, – відповіла вона, – колишній слідчий.

– Тоді перекажіть йому, – він скосив погляд у бік Менчиця, – Осипов не винен.

– Не надто цінна інформація, – відрізала Міра. – Тарас Адамович якраз розглядає цю версію.

– Це не версія.

У розмову втрутився Менчиць. Невже відчув її роздратування? Вимовив спокійним, – вона могла заприсягтися, – майже щиросердним тоном:

– Тарас Адамович не вірить у його винуватість. Тому й узявся за це розслідування. А ви знайомі з підозрюваним?

– Служили в одній ескадрі. Я був його інструктором у Гатчині. – Горенко різко повернувся до Міри, додав: – Він не повинен був летіти. Він узагалі не міг більше літати. Дізнайтесь, чому він був на тому літаку. – Він зробив крок, збираючись йти.

Міра краєм ока побачила, що юрма порідшала, люди повільно стікалися до брами кладовища. Треба встигнути поговорити бодай з кимось, уникаючи поліції. Добре, що тут Менчиць – допоможе попередити помилки.

– Що означає – не міг більше літати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?

– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.

Він міг би розповісти їм, що отримати поранення під час бойового вильоту – нескладно. І що на початку війни озброєння пілота включало максимум револьвер, навіть перші повітряні битви нерідко закінчувалися фатально. Однак розповів інше.

Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своєму літаку курсовий кулемет, коліматорний приціл якого містився на рівні обличчя пілота, відбувся перелом в ефективності повітряного бою. Він встиг збити три німецьких літаки і викликати хвилю занепокоєння у суперника, однак за три дні після останнього переможного вильоту програв повітряний бій. Гаррос впав неподалік ворожої частини і спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук німців, які вирішили питання зі стрільбою крізь гвинт. Уже влітку 1915 року німці синхронізували кулемет із гвинтом – момент вильоту кулі узгоджувався з положенням гвинта. Відтоді почалася історія асів.

– Асів? – перепитала Міра.

– Так почали називати тих пілотів, які збили щонайменше п’ять літаків суперника. На рахунку Осипова було сім збитих німецьких літаків, коли він перейшов до Ескадри.

– Звідки перейшов? – запитав Менчиць.

– З легкої авіації.

– Не знав, що є поділ, – пробурмотів Менчиць.

– Пілоти можуть обирати на чому літати – одномоторних біпланах чи монопланах, або на громіздких «Муромцях».

– І на чому літав Осипов?

Він розповів їм. Міра, зашарівши від невдоволених поглядів тих, хто ще лишився біля могил, запропонувала відійти подалі від насторожених вух. Вони втрьох повільно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сіре, вияложене в хмарах небо, струшувало сніжинки додолу. Міра раділа снігу – то була давня, ще дитяча звичка радіти йому на початку зими і ненавидіти наприкінці. Сніг надавав моменту урочистості, хоч штабскапітан говорив просто і по суті. Його короткі репліки зрідка переривав запитаннями Менчиць. Дівчина не втручалася – слухала і намагалася закарбувати у пам’яті. Хтозна, які із цих свідчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невідомо, що підкаже їм напрямок руху в розслідуванні. Та й куди взагалі вони зараз рухаються? Адже слідчий хотів поговорити із Сікорським або з кимось із родичів загиблого князя, а вони ведуть бесіду з пілотом, чиї свідчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свідченнями? Його ж не було на борту літака. З чотирьох очевидців вони поки що опитали лише одного. Поговорити б із самим Осиповим… Збив сім літаків, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренівському аеродромі. Невже у Києві можуть засудити героя війни?