Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити із себе нещасна.

– Як прийде сьогодні – дай йому яблуко. Сама побачиш.

Міра не дихає – слухає сестру. І де Віра почула цю історію? Не сама ж вигадала? Оповідачка мовила далі:

– Уночі, коли наречений знову прийшов до її домівки, дівчина відчинила двері та обійняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дістала з кишені яблуко і простягнула його коханому. Однак у неї вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руці, впустила додолу.

Серце Міри калатає не у грудях – у вухах, здається, Віра теж чує ці глухі удари, тому робить промовисту павзу і далі вимовляє майже потойбічним голосом:

– Впіймала вона яблуко аж біля ніг і побачила, що у нареченого не ноги – копита.

Зараз, у денному світлі, історія видається дурним жартом. Міра сама не розуміє, навіщо згадала її тепер, біля трун князя Курдашова та його молодої дружини. Агата померла, отож нема кому плакати і непокоїти мертвого авіатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?

Бліді посірілі обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квіти. Вдень кладовище не лякає – хіба легкий серпанок смутку ганяють вітри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цікаво, який пам’ятник встановлять тут, біля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – білих лебедів, що сплелися шиями, силуети закоханих, які простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кінчиками пальців? Дівчина поворушила пальцями у муфті – перший холодний подих зими цього року, а вже відчувається знайоме поколювання – у Міри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Віра витягала тендітні пальці з муфти, ліпила сніжки у долонях та кидала їй. Певно, це щось на кшталт професійної деформації – балерини звикають не відчувати холод чи біль.

Пошукала очима колишнього слідчого – він попередив, що триматиметься осторонь. Хто всі ці люди? Родичі та друзі? Їх небагато, певно, всі знають одне одного. Як ведуть допити свідків на похороні? Тарас Адамович говоритиме з усіма відразу чи відкликатиме когось убік? Як увірватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?

Праворуч від священника стоїть невисокий худорлявий чоловік – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав їй, що пані Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.

– Ігор Cікорський – конструктор «Гранда», – прошепотів він їй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, біля дами у крислатому капелюсі. Тарас Адамович хотів із ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…

– Це той слідчий, який веде справу? – запитала Міра, крадькома вдивляючись в обличчя Сікорського. Здається, Менчиць їй відповів, але вона вже не чула його слів, бо за кілька кроків від дами у капелюсі та молодого авіаконструктора побачила знайоме обличчя.

– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.

– Так, він заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи він спокійно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслідування.

Дві труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсі просунула під вуаль руку з хустинкою. Віра краєм ока побачила, як до ями неквапом підійшов той, кого вона щойно впізнала – пілот із Куренівського аеродрому, штабскапітан Горенко. Здається, він також кинув жменю землі на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловік, який стояв праворуч від священника. Міра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.

– Він пішов, – тихо сказав молодий слідчий, – його швидко помітили.

– Хто?

– Пан Фогль, про якого я говорив.

– Але ж…

– Гадаю, поліцію не надто надихнула поява колишнього слідчого Галушка на похороні Курдашових.

– Що ж нам тепер робити?

– Спробуємо поговорити з тими, хто знав князя та його молоду дружину. Пропоную почати з пана Сікорського – тим паче, що він навряд чи затримається у місті.

– А якщо пан Фогль помітить, що ви опитуєте свідків? – поцікавилася Міра.

– Не помітить, якщо опитуватимете ви, – усміхнувся молодий слідчий.

Міра здивовано поглянула на нього. Наскільки це взагалі складно – ставити запитання незнайомим людям? Ще й так, аби не викликати підозри і не лишитися проігнорованою? Тарас Адамович під час допитів завжди балансував між напівправдою і відвертим обманом. Був щирим і зацікавленим, спокійним і по-діловому зібраним. Але ж вона – не слідчий! Навіть не колишній! Співрозмовники Тараса Адамовича часто навіть не запитували, чи він із поліції, зробивши упереджений висновок на користь цієї версії, або задовольнялися відповіддю «Майже» на своє запитання. А їй доведеться придумати щось переконливіше на зустрічне запитання: «Хто ви і чому розпитуєте?»