Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Це пропаганда, – усміхнувся Горенко, – німці використовують її на повну. Лічать кількість збитих, ведуть статистику, потім публікують списки перемог.

– Хіба ми не робимо те саме? – запитала Міра.

– Хто «ми»?

Вона не відповіла. Він мовив далі.

– Коли я вперше сів на кермо «Муромця», мені сказали, що цей літак неможливо здійняти вище за тисячу метрів. Коли я здійняв його на три, мене мало не розстріляли під Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскільки не вірили, що «Муромці» Сікорського можуть літати настільки високо. Я бачив не так уже багато пілотів, які перейшли з легкої авіації до нашої Ескадри та раділи польотам на «Муромцях». Літак важчий і менш маневрений, далеко не всі фігури вищого пілотажу на ньому можна виконати.

– А Оспипов?

– Радів. Йому подобалося літати на «Муромцях».

– Чому він був у Петрограді? Його теж відпустили на честь весілля Курдашова? – запитала Міра і відразу додала: – Але поручик Рахлін розповів про…

– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весілля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петрограді не заради весілля. Його було направлено в Гатчину як інструктора. А от чому він опинився на літаку, що летів до Києва, – про це краще розпитати у самого Осипова.

Зупинившись, Менчиць запитав:

– А до Гатчини його відправили на відпочинок?

Штабскапітан відповів не відразу.

– Не зовсім.

– Ви самі сказали – він ас…

– Так. Таких не відправляють у тил надовго. Нерідко відпустку поєднують з обов’язками інструктора в одній зі шкіл для пілотів. Але то була не відпустка. Осипов уже майже рік не сідав за кермо літака, а якщо сідав, то не міг злетіти вище за тисячу метрів. Таке іноді трапляється…

Він подивився на співрозмовників і констатував:

– Навряд чи ви зрозумієте.

– Ви не намагаєтесь пояснити, – зупинившись уже біля огорожі, сказала Міра.

Він сказав зовсім не те, на що вона очікувала.

– Отже, колишній слідчий? І навіщо йому це розслідування? Хоча – байдуже. Перекажіть йому, що якщо знадобляться мої свідчення – я завжди на аеродромі.

– Хіба ви не повинні повернутися до Ескадри? – запитала Міра.

– Я? Аж ніяк.

– Чи в школу для пілотів?

– Гатчинським інструктором я перестав бути давно, досить давно.

У розмову раптом втрутився Менчиць:

– Я перекажу ваші слова Тарасу Адамовичу, впевнений, він буде вдячний вам за допомогу.

Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допоміг дівчині піднятися східцями екіпажу, що чекав на них біля самої брами кладовища. Сів поруч та запитав:

– Міро, ви справді не зрозуміли, чому штабскапітан не летить до Вінниці?

– Тобто?

– У нього протез замість правої ноги. Ви не помітили? – тихо запитав Менчиць.

Знову згадалася ворожка з історії Віри, червоне яблуко. Може, і їй варто тримати при собі яблука, щоб кидати їх під ноги усім таємничим співрозмовникам?

А вона не могла згадати нічого, окрім шкіряного ремінця годинника на його руці та репліки: «Гатчинським інструктором я перестав бути давно».

Отримати поранення під час бойового вильоту нескладно, зовсім нескладно.

Кость заскочив у хвіртку задовго до дев’ятої ранку. Гучно хряснув нею та прорипів усипаною снігом стежкою до сходинок на веранду. Господар виріс біля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавці, натомість простягнув їх у руки отримувача, якого тривожні передранішні сни збудили ще вдосвіта, змусили сновигати кімнатами, гортати папери і згадувати почуте. Він змолов каву ще до приходу Костя, насипав її у джезву і вже хотів заливати водою, аж раптом відволікся. Коли ж його постійний кур’єр увійшов до саду, Тарас Адамович твердо вирішив – спочатку кава, потім клопоти.

Клопотів було чимало – навіть не зграя, військо. На чолі війська поважно крокував дійсний статський радник, помічник начальника розшукової частини – пан Фогль.

Кость простягнув йому газету, хитро примружився і дістав із сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самі газети.

Він неквапом узяв із рук хлопчини конверт, питально звів обидві брови.

– Просили передати панові Галушку.

– Гм, – Тарас Адамович очікував детальніших пояснень.

– Не можу назвати імені, пане. Але повірте – я б не приніс вам листа, якби там було щось лихе.