Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.

– Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.

– Купа людей зібралася біля собору…

Панахиду по Петру Нестерову відправили у Микільському військовому соборі, на якій був присутній увесь генералітет. Віддати шану загиблому прибула навіть Велика княгиня Милиця Миколаївна, уроджена чорногорська княжна, поціновувачка усього містичного і перша покровителька старця Распутіна, із сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пілотом, усю у квітах, виніс із собору саме князь Роман Петрович разом з офіцерами повітроплавальної роти.

– І потім усі рушили до Аскольдової могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.

– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.

Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.

– Біля могили стріляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формі гімназиста. І чого він тут?

– А потім… – якийсь хлопчина хотів підхопити оповідь.

– Виступали всілякі поважні пани, щось говорили, доволі довго. Я схотів їсти, то відкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.

На Софійській площі – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими військами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потім – «вічна пам’ять», яку виводять десятки голосів. Гра контрастів.

Похорон князя Олександра Курдашова був зовсім скромним порівняно з процесією, що йшла за труною раніше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слідом за невеликою групкою з рідних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбранні люди видаються стрункішими? За кілька кроків від нього йшли Яків Менчиць та Міра. Дівчина у капелюшку з вуаллю, молодий слідчий – у темному костюмі та пальті, що враз додали йому дивного шарму впевненості. Навіть Міра, коли зустріла його на порозі будинку Тараса Адамовича, здивовано усміхнулася.

– Міро, – сказав колишній слідчий напередодні, ретельно добираючи слова. Вона звела очі над чашкою і питально подивилася на нього.

– Я хотів би попросити вас про послугу.

– Яку?

– Пам’ятаєте, я колись говорив вам, що приватних детективів у нас…

– Не надто схвалюють?

– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав із мовчазної згоди начальника розшукової частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.

Вона відставила чашку, склала руки на краєчку столу. Колишній слідчий мовив далі:

– Тепер ситуація інша. Слідчі хочуть закрити справу, в них є підозрюваний і вони мають доволі серйозні докази. Ми, так би мовити…

– Вставляємо їм палки в колеса?

– Вступимо у конфронтацію, якщо надалі проводитимемо розслідування і наші висновки не збігатимуться – а я в цьому майже впевнений – з їхніми.

– Що ж нам робити?

– Те, що мусимо. Але спробуємо уникати гострих кутів.

Він пояснив їй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.

На Лук’янівському кладовищі незатишно. Сніг тримається на доріжках і могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволі різко посунула осінь на другий план. Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.

Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.

– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.

– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…