Василь Добрянський - Трибунал апостолів

– Чого ж… Ми не можемо відмовлятися самі від себе, – скорим словом заперечив Яковишин. – «Історія і Чин»! Це звучить правильно. Біла Церква саме тим і знана, що тут жили й живуть гідні люди. Ми творимо історію. Історія творить нас… Головне – не бути сірою масою, в якій губиться твій вираз обличчя. В гурбі немає імен, немає заслуг. Отже, продовжую. Наш блискучий ерудит і просто душевна людина Калістрат Вікторович Небоженко-Тусь.

– Умієш ти, Антоне, помастити єлеєм, – буркнув задоволений чоловік. – Ми сюди зібралися не для цього…

– Так, так. Я пам’ятаю, – охоче погодився заступник міського голови. – Проте дозвольте вже виконати процедуру знайомства… Миколо Федоровичу! Отой чоловік, який дивиться на вас із приятельським теплом, то Терентій Дмитрович Ткачов, військовий льотчик, штабскапітан, сотник й інструктор Білоцерківського зведеного загону аеропланів. Наша крилата гордість!..

Ткачов скромно кивнув. Жеграй таки не помилився, побачивши в ньому військового. Перед початком світової війни сотні однорічників [17] Однорічниками називали осіб, які добровільно погодилися на військову службу на пільгових умовах до того, як вони підпали під загальну процедуру призову. пройшли курси Гатчинської авіаційної школи. Цар Микола ІІ надавав великої ваги розвитку військової авіації. Причому пілоти оволодівали навиками розвідки й радіосправи. Вони досконало вміли користуватися раціями та шифрувати повідомлення. Хоча Росія у цій справі відставала. В радіоефірі не було рівних німцям. Їхні повідомлення важко піддавалися пеленгації і розшифруванню. Ця першість тривала аж до того моменту, коли влітку 1917 року американці залучили для шифровок індіанців племені чокто. Жодних словників мови чокто не існувало. Її знали кілька десятків цивілізованих людей. А янкі-шпигуни користувалися спеціальними таблицями для прочитання депеш. Німці й росіяни впізнавали в ефірі американський стиль і розводили руками.

Чимало льотчиків Гатчинської школи, які волею воєнної ситуації опинились в Україні, мріяли втекти разом із аеропланами на Дон, до генерала Краснова.

– Що ж… Побачимо, Антоне, кого ти нам привів, – сухо мовив, демонстративно оглядаючи Клима, авіатор.

«Усі дятли впевнені, що вони птахи високого польоту», – таким же теплим поглядом відповів Ткачову Жеграй.

– Поряд із нашим героїчним авіатором, шановний Миколо Федоровичу, ви бачите не менш легендарну особу, – продовжив своє дійство Антон Яковишин. – Скарбник Білоцерківського земського союзу і волосної спілки кооперативів «Дніпросоюз» Мефодій Гаврилович Дубовий власною персоною. По секрету скажу – без нього ми ні-ні. Ні на що не здатні. З кожної кишені від може, аки фокусник цирковий, дістати по асигнації. Хоч їх туди не клав…

– Ще б пак! Ха-ха-ха! – засміявся хлопець у косоворотці. – Бо він дістає з чужих кишень! Відомий фокус… Експропріація експропрійованого.

– Ну… Я б так не сказав, – скривив тонкі губи ображений скарбник. – Наші кооперативи самі заробляють гроші. І вас, до речі, годують!

Дубовий, ніби вчитель-дячок указкою, штурхнув повітря довгим і худим пальцем. Той жест стосувався всіх. У тому числі й кавалера імператорського ордена, який задумливо помішував охололу каву. Калістрат Вікторович дразливо скривився, ніби йому нагадали про давні борги.

Клим зрозумів, що сухар з асигнаціями в кишенях натякав на дійство, яке мало ось-ось розпочатися. Недарма голодний Чужак нетерпляче тупав грубими черевиками.

– І, нарешті, наш друг із Пітера, – Антон показав на хлопця й продовжив зміненим голосом, – який хоче поєднати води Неви і Росі… Якщо це можливо! Посланець братнього народу, де змінюють історію, Єгор Стасов. Нам його люб’язно рекомендував член партії соціалістів-революціонерів, міський голова Іван Миколайович Катков, мій шеф. І, як бачимо, після його появи у нас… е-е-е-е… забурлило життя. Втім, не будемо втомлювати нашого нового гостя.

Яковишин виразно поглянув спочатку на Жеграя, потім на колег.

– Товариші! Ми не змінюємо історію. Ми з нею розправляємося, – заперечив молодик із Пітера. – Щоб не підсовувала фальшивих цінностей… Настає ера майбутнього, яке ми напишемо самі. Геть імітацію добропорядності! Ми злі й голодні. Нас не зупинити. Революція іде твердими кроками.

Єгор Стасов кидав рвані фрази своїх гасел, ніби виступав на мітингу. Занепокоєний Аким Фризль підслуховував під дверима й згадував, що так іноді запально викрикували, зібравшись після роботи, завсідники «Просвіти». Що потім відбулося? Прийшли гетьманці й потурили їх із бібліотеки. А в крамниці пропало мило й гроші. Чоловіки, кожен зі своєю думкою, мовчки слухали, поопускавши очі. Цього вискочня не любили, як байстря, що раптом опинилося в порядному домі. Але його енергія заряджала й заворожувала. За ним стояв міський голова.