Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Клим зупинився серед Базарної площі. На мить йому здалося, що побачив волоцюгу з вокзалу. Те ж саме щупле тільце, рване дрантя й лиса, непропорційно велика голова. Як його звати? Фунтик Дай Копійку. Прошмигнув поза возом, неначе щось хотів звідти вкрасти.

Чи йшов назирці за ним?..

Капітан рішуче звернув на другий бік площі. За кіньми й підводою нікого не було. На споді воза – злежана солома, в яку навіть мізерному Фунтику сховатися не вдалося б. У трактирному вікні два їздові пили пиво. Про щось розмовляли, нагнувшись один до одного. Їхні пелехаті тіні підтверджували, що наближався вечір. Червоне сонце на склі поміж ними сідало за Замкову гору. Ще з десяток таких сонць горіло у вікнах інших будинків. Десь за Россю мелодійно вдарив церковний дзвін. Коні фиркали й помахували головами, відбиваючись від причепливих ґедзів. Сищик дорікнув собі: «Уява розігралася… А все ті кляті лини!» Він укинув у рот карамельку «Кетті Босс» і побачив на протилежному боці вивіску «У Фризля є все».

Стара й вилиняла вивіска кликала до двоповерхової цегляної споруди, що трохи нагадувала нахилену коробку. Пообіч від неї – вільний простір, мовби там ніколи не було забудови. Вгорі, на фронтоні, росла зі стіни невеличка берізка. Мабуть, господар давно туди не вилазив, щоб її висмикнути. З другого боку будинку – ще один напис: «Бібліотека Добраго Дня». Вхід один, із дерев’яним ґанком, накритим жерстю. Потьмяніла червона цегла, яку, мабуть, гартували ще до третього розподілу Польщі, свідчила, що дім – найстаріший на Базарній площі. Його використовували традиційним єврейським способом: на першому поверсі крамниця, на другому – житло. Клим нерішуче зупинився, розглядаючи вхід. Буланий кінь, прив’язаний до акації, смикав бричкою. Колеса потрохи зміщувалися на кам’яний тротуар. Протоптана стежка вела за будинок у зарослий бур’янами вишневий сад. Мабуть, туди бігали перехожі, щоб справити нужду. Шиби невесело дивилися на світ. На ніч їх закривали важкими, з візерунками різьби, віконницями. І замикали на скобу. Аким Фризль хотів почуватися у своєму домі, немов у фортеці. Люди проходили повз, не завертаючи до крамниці. І до бібліотеки також. Хто читає книги в час, коли нема чого їсти?..

Сищик піднявся дерев’яними східцями на ґанок. О цій вечірній годині в будинку нікого не було чути – тиша й спокій війнули на Клима зсередини. А ще – запах дьогтю, який використовувався для змазки коліс. Чорна діжка з шмаровидлом стояла просто в коридорі, біля дверей. Зі світла капітан мало на неї не налетів. Далі на стіні висіло шкіряне сідло та інша збруя. У господарському магазині Фризля таки справді було все: від цвяхів-вухналів, якими прибивали коням підкови, до жовтого коров’ячого масла, яке йому доставляли селяни із Житніх Гір. До запчастин для авто він ще не додумався. Неважко було здогадатися, що зліва – вхід у крамницю, а справа – в бібліотеку. Прямо – сходи на другий поверх, у житло. На крамниці висів круглий замок. Тож сищик відчинив двері в бібліотеку.

– Заходьте, шановний Миколо Федоровичу, – ступив йому назустріч Антон Яковишин. – Ми вас зачекалися. Дивимося – стоїте посеред площі, роззираєтесь… Наче заблукали.

Заступник Каткова переодягнувся у темно-коричневий костюм із шовковим сірим жилетом. Бордова краватка-метелик та щедро напомаджене брильянтином чорняве волосся свідчили, що він готувався до цієї зустрічі. Від нього віяло м’якими й солодкими парфумами.

Клим усміхнувся під ніс на «Миколу Федоровича» й оглянув приміщення.

У кімнаті ледь чутно пахло полином і собачою м’ятою. Стебла цих рослин господар клав на книги, щоб не розплоджувалася міль.

Просто посередині великої кімнати презентабельно й сановито розмістився круглий стіл із драпіровкою зеленим сукном. За столом, якраз навпроти Жеграя, сидів огрядний, товстотілий і грубий чоловік-гора зі старомодними волохатими бакенбардами, що переходили в кошлату бороду. Червоні щоки поміж тими заростями пашіли здоров’ям. На м’ясистому носі висіло мізерне золотисте пенсне, крізь яке він допитливо розглядав гостя. Правою рукою легенько подзенькував ложечкою у чашці з кавою. «Професор, – визначився з характеристикою капітан і тут-таки сердито себе поправив: – Ні, Шафа. Люксова, але порожня Шафа…»

Вдавано байдуже ковзнув по велетню поглядом і зупинився на двох чоловіках, які стояли біля вікна й про щось гаряче шепотілися. Один мав виправку військового. Сищик подумки одягнув на нього мундир унтерофіцера з портупеєю і кобурою на боці. Армійський вишкіл не приховаєш цивільною вільготою. Шулічий погляд очей незнайомця свідчив, що він не раз дивився на людей крізь приціл. Клим відразу дав йому прізвисько «Снайпер». Другий співрозмовник був схожий на сухожильного бухгалтера, який через власну скупість чи злісність мало їв і від того засох, немов стручок квасолі. Голос його скрипів, ніби від вітру, що свистів у бадиллі. «Канцелярський Щур», – із задоволенням визначив сутність худого капітан. Що може бути спільного у Снайпера і Канцелярського Щура?..