Василь Добрянський - Трибунал апостолів

За перегородкою оклигав від тяжкої дрімоти портьє Пахом Жучковський і вивісив на нудне обличчя гумову посмішку. Він тут був за старшого. З-під його білястих повік капітан упіймав уважний, оцінюючий позирк. Мабуть, десь під газеткою на столі пильний чоловік тримав револьвер. Це найкращий арбітр у часи, коли між людьми померло довір’я.

– Бам! Бам! Бам! – знагла обізвався церковним дзвоном на стіні масивний годинник.

Щось у ньому зашурхотіло, заворушилося й тенькнуло, ніби урвалася тонка струна. Здалося, що то залізна миша втекла в підземелля, якими, як оповідають легенди, оплутана Біла Церква. Від Замкової гори – до «Олександрії», ландшафтного парку графів Браницьких.

Готельна обслуга здригнулася, наче заворожена. В годиннику накрутилася невидима пружина. Тут не чекали нового постояльця. Три сутінкові чоловіки мовчки витріщилися на сищика, ніби на диво, що постало з іншого світу, де сонце й нестерпна спека. В безлюдному готелі никала коридорами тиша, мовби тінь довгобразої й високої, костистої Ликери Замкової у сірій і пом’ятій сукні, яку підняли з хутірського кладовища різати гусей. Уся чернь товклася в бідняцьких заїздах. Біла Церква неохоче приймала пристойних гостей. Хто з панів нині їздить без крайньої потреби?..

Хіба такі відчайдушні, як Клим Жеграй.

– Ваше благородіє! – зірвався з-за перегородки білявий портьє. – Ми раді вас бачити! Дуже раді. Милості просимо!..

«А лини в них препаскудні, – сищик рятувався увечері від спраги карамельками, коли оглядав Базарну площу, шукаючи вивіску “У Фризля є все”. – Болотом пахнуть… Навіть щедра приправа з мускатним горіхом не врятувала страву».

Голова міста Іван Катков видав розпорядження, яким зобов’язав власників гужового транспорту прибирати за кіньми. Однак часто на ту вказівку не зважали. Особливо селяни з возами. Вони скрізь снували, немов стривожені мурахи. По Базарній площі туди-сюди торохтіли карети, ресорні тачанки, брички-двоколки та повозки з накидним верхом для пасажирів, тарантаси й фіакри з червоними маточинами [11] Маточина – центральна частина обертової деталі механізму чи машини, що має отвір для посадки на вал або на вісь. Сполучається з ободом колеса за допомогою спиць. та філігранними спицями. Забрукована вулиця мовчки терпіла тортури, але іноді відгаркувалася лайками й прокльонами – її давно не ремонтували, глибокі ями позападали між камінням. І нерідко в тих ямах осідали на вісь навантажені вози. Візники хмуро оглядали пошкоджений транспорт і прицілювалися, на кому зірвати злість. Борони Боже в цей момент потрапити під гарячу руку…

Спекотного літнього вечора над Базарною площею гуляв гострий запах кізяку й кінського поту. Будинки тут стояли кругом, і простір не провіювався вітром.

Вряди-годи той смог закритого хліва розбавлявся димком автомобіля. У Білу Церкву технічний прогрес пробивався важко. Головна причина – волосний статус міста. Повітовий центр Васильків відбирав усі фінансові й чиновницькі ресурси. Перед початком світової війни царський уряд масово закупив для військових потреб найпопулярніший і найдешевший автомобіль – «Ford Model T», або «Жерстяну Ліззі». Згодом ці терплячі таратайки розповзлися по приватних руках. На «Жерстяній Ліззі» їздив міський голова Катков. Цю ж модель десь прикупив власник тютюнової фабрики, гільзового заводу і трьох парових млинів Федір Милованов, який сидів позаду шофера й тримав у твердій руці батіг. У його губах диміла не менша за машину товста сигара, скручена з подільського бакуну. Він пахкав ядучим димом просто на хідники, в обличчя людей, які відразливо кривилися. Коли хтось із перехожих заважав проїхати, необачно ліз під колеса, Федір тяв бідолаху по крижах і голосно лаявся: «Мать твою за ногу!.. Зараз дам прикурити! Будеш знати, як Милованову дорогу перебігати». Візники, побачивши зелено-брунатний автомобіль фабриканта, завчасно скеровували коней убік. Вони мали свої батоги, але з Миловановим у змагання не вступали. Десь у них були приховані гвинтівки. Ото з ними вони й чекали слушного моменту, щоб відповісти нарваному багатію…

«Жерстяну Ліззі» мали вояки Канівського пішого полку, який входив у склад міської державної варти. Підполковник Яків Петражицький, вихованець Київського військового училища, мріяв про військові подвиги й гордовито терпів похідне життя в бараках біля залізниці. Зате хотів щоранку з шиком приїжджати у приміщення поліції на розі Першої Брудної і Першої Київської, де нове начальство, призначене гетьманом Скоропадським, роздавало добові завдання. Але авто часто ламалося, викотившись за ворота казарми. Підполковник люто лаявся й ішов пішки, оминаючи калюжі та лайно корів і коней. Його начищені чоботи втрачали лиск. Вулиця Брудна мала абсолютно виправдану назву. Солдати заштовхували автомобіль назад, голосно викрикуючи. За день-два Петражицький знову виїжджав – і авто вкотре глухнуло. Скидалося на те, що це була найцікавіша солдатська розвага. Іноді вони приспівували: