Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Під останній вигук зламаний автомобіль закочували за браму касарні [12] Касарня – казарма. .

У Білій Церкві не було жодних запчастин. І майстра, який би розумівся на автомобілях. Тож солдати державної варти обходили місто пішки, патрулюючи вулиці. А якщо виникала потреба десь швидко з’їздити, зверталися до колег із Першого Бузького кінного полку. Ті технікою не бавилися, покладалися на коней.

Найкращі два автомобілі мала графиня Марія Браницька. Ще за кілька років до початку війни її родина придбала чеський «Voiturette S model» із чотирициліндровим двигуном. Але він дуже швидко зламався. Наступні покупки були вдаліші. Гараж графині поповнили «Aston Martin Coal Scuttle» і «Alfa Romeo – A.L.F.A. 24 hp». «Альфа Ромео» розвивала швидкість до 100 кілометрів на годину. Хоча на тих дорогах, що були в Білій Церкві, ця швидкість могла призвести до катастрофи. До речі, саме на «Альфі» шофер Браницької зустрів генерал-майора Павла Скоропадського у грудні 1917 року на вокзалі й привіз у літню резиденцію на бал, який так вразив гостя. Увійшовши в залу, Павло Петрович побачив десятки чоловіків у парадному одязі й жінок у напіввідкритих платтях із коштовними прикрасами. Вони його чекали. Влаштували урочисту зустріч. Це так дисонувало з тим брудом, що панував надворі, з тими переживаннями, які витерпів командувач тридцять четвертого корпусу за останні кілька тижнів, що він не повірив у реальність побаченого. У нього розболілася голова. Однак Скоропадський зрозумів, що Браницькі та місцева еліта сподівалися на його захист. У ньому бачили мало не рятівника, який збереже їхнє багатство. Він відкликав Марію Браницьку та її доньку Бічетте Радзивіл і порадив якомога швидше покинути Білу Церкву. Але сімейство не повірило в серйозність загрози. До кожного сніданку й обіду всі з’являлися веселі, задоволені й упевнені, що нічого поганого не станеться. Саме тоді гетьман уперше зрозумів, що означає вислів: «Банкет під час чуми».

– Cher Pavlo Petrovych, pourquoi vous êtes si triste? [13] Дорогий Павле Петровичу, чому ви такий сумний? ( фр. ) – весело запитала його графиня, підіймаючи келих із шампанським.

Марію Євстафіївну і її доньку Бічетте іноді називали француженками. Обидві народилися в Парижі, там дістали виховання. Якось старша Браницька навідалася на присілок у дім своєї служниці Євдокії. І побачила на подвір’ї табунець жовтогарячих курчаток, які бігали за квочкою. «Що це за створіннячка такі гарні?» – захоплено запитала пані. «Це курчатка», – розгублено пояснила покоївка. «Такі миленькі! Такі гарненькі! Piękne [14] Гарні ( пол. ). ціпочки! Хочеться їх поцілувати», – засокотіла Марія Євстафіївна. Євдокія звеліла чоловікові зібрати курчат у корзину й віддати слугам у лівреях, що стояли біля карети. Надвечір від графині селянка отримала подарунок – дві вгодовані тлусті свині. Це був нерівноцінний обмін, про який говорило пів міста. Хоча, якщо подумати, нічого дивного. Маєтком управляли два орендарі – Федір Гливінський і Ксаверій Глаговський. А француженка могла й не знати, які на вигляд курчата.

– Il y a quelques jours, des soldats m’ont dévalisé dans le train. Et maintenant mes yeux sont éblouis par votre parquet brillant… Nous sommes à l’orée du grand malheur [15] Кілька днів тому мене пограбували солдати в поїзді. А зараз мої очі сліпить ваш блискучий паркет… Ми на порозі великого нещастя ( фр. ). .

Гетьман чудово володів французькою. І дуже погано – німецькою, що згодом стало причиною багатьох непорозумінь із командуванням німецьких військ, які зайшли в Київ. Перекладачі не завжди точно й філігранно передавали слова й наміри сторін.

– Nous sommes privés de notre patrie. Pourrait-on avoir plus de chagrin? [16] Нас позбавляють рідної бáтьківщини. Хіба може бути більше горе? (Далі використана гра слів. Графиня говорить про родинне гніздо, а гетьман – про рідну країну) ( фр. ). – по-своєму перейнялася його сумом жінка.

– Може, – твердо відповів Скоропадський. – Коли в тебе відбирають Батьківщину.

У гаражі графині ще була польова карета швидкої допомоги «Ford model T» 1916 року випуску, якою обслуговувалися численні поранені й хворі, що лікувалися в десятку благодійних лікарень Браницьких. Марія Браницька разом із сім’єю хотіла загоїти рану, що не піддавалася загоєнню. Люди масово стали до зброї. Навчилися вбивати. А той, хто переступив межу, втрачає Божі застороги. Не боїться ані судді, ані ката. Не чує слова співчуття. Не йме віри. Людське життя знецінилось, як паперові гроші. Рани втратили біль і не загоювалися. Навпаки: нестерпно свербіли, і їх хотілося роздерти…