Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

– Справді, було таке, – невпевнено відповів Крістіан, який не дуже цікавився футболом.

– Отоді його і збудували, – сказала Рут. – Три роки тому. Сподівалися, що Україна отримає безвіз і почнеться жвавий рух до Європи. Лоукостери, туристи… Але замість цього почалася війна, й ось аеропорт стоїть порожній. До того ж лобісти в уряді не пускають сюди дешевих авіаперевізників, аби не втрачати монополію.

– Я їх розумію, – сказала Доротея. – Якщо всі рейси до України і з України коштують так, як наш, то шкода втрачати такий бізнес. У Європі вже давно за такі гроші ніхто нікуди не літає.

– А як виглядає ця війна? – запитав Крістіан. – Бо з газет нічого не зрозуміло.

– У Львові ви цього не відчуєте, – усміхнулася Рут. – Не хвилюйтеся. Це дуже далеко звідси. Місцевим транспортом треба їхати майже дві доби потягами з пересадками.

– Довше, ніж до Зальцбурґа, – усміхнулася Доротея.

– Точно, – відповіла їй Рут.

– В Україні є професійна армія, чи досі обов’язковий рекрутинг усіх чоловіків? – продовжував розпитувати Крістіан.

– Поки що рекрутинг. Але зараз у розпалі дискусії, що потрібно від цього відмовлятися. Тутешня армія – в жахливому стані. Ще з часів Радянського Союзу. А щоби ви розуміли, Україна незалежна від 1991 року, й відтоді армії належно не фінансували, а лише розкрадали те, що залишалося. При тому і залишалося там не багато, бо й у радянські часи розкрадали чимало. Тепер, коли Росія несподівано напала на Україну…

– А це Росія напала? – здивувався Крістіан. – Я десь читав, що тут громадянська війна, як на Балканах.

– Ні! Це Росія поширює такі чутки, – посерйознішала Рут. – Насправді ніякої громадянської війни немає. Просто Росія боїться втратити сфери впливу, бо Україна – це величезний ринок. До того ж дуже зручно, коли на такому ринку всі володіють твоєю мовою.

– Але ж дотепер не було війни, – не вгавав Крістіан. – Що змінилося?

– Дотепер в Україні при владі були проросійські політики, і Росію все влаштовувало, – продовжувала пояснювати Рут. – Але після масових протестів на Майдані стало зрозуміло, що Україна вже не хоче залишатися «пострадянським простором», тобто колонією, і прагне справжньої незалежности. От Росія і вирішила придушити ці наміри в зародку. Забрала Крим, а тепер воює на Донбасі. А при цьому стверджує, що насправді війна – громадянська, внутрішній конфлікт…

– А якою мовою тут розмовляють? Російською? – спитала Доротея в Рут. – Моя бабуся розповідала, що коли мій прадід тут працював – іще за цісаря, – то всі говорили або польською, або німецькою.

– Зараз у Львові говорять переважно українською, – відповіла Рут. – В інших регіонах України – по-різному. Є території, де більшість розмовляє російською, бо в радянські часи і ще раніше, коли частина тутешніх земель належала до Російської імперії, була сильна русифікація. Проте зараз дуже популярно переходити на українську.

– Через те, що російська – це мова ворога? – спитала Доротея.

– Частково через це, а частково – через усвідомлення, що, поки не розірвати всіх зв’язків із Росією – не лише економічних, а й культурних, – не почнеться рух на Захід, до членства у ЄС, – відповіла Рут.

– А це реально? – здивувалася Доротея. – Тут же війна.

– Чому ж нереально? – відповіла Рут. – На Балканах теж була війна. А зараз усе гаразд, і це не заважає, скажімо, Хорватії, бути в ЄС.

– Ну, досить про політику, – сказала Доротея. – Розкажи трохи, як тобі тут живеться.

– Живеться непогано, – відповіла Рут. – Я нарешті почуваюся вільною. Можу робити те, що подобається. Дописала дисертацію. У Зальцбурзі ніколи не було часу на це, завжди треба було ще і працювати. Зараз такої необхідности немає, тож я роблю тільки ті речі, які приносять мені задоволення. Як, наприклад, цей фестиваль.

– Фестиваль – мегакрутий, – сказав Крістіан.

– Так. Ми теж ним пишаємось, – у голосі Рут відлунювала гордість. – Його придумала й організувала група приватних бізнесменів-меломанів, до якої належить і мій чоловік.

– А ти вивчила українську? – поцікавилася Доротея.

– Вчу. Це – складна мова. Ну, ось ми і приїхали, – Рут розрахувалася з таксистом, і вони вийшли з машини біля готелю. – Познайомтеся: це – наші волонтери. Вони супроводжуватимуть вас усюди. Я, на жаль, мушу зараз бігти. А ви спокійно заселяйтеся, тоді пообідайте й ідіть на репетицію. Ми з вами побачимося пізніше.

І Рут швидким кроком пішла геть.