Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

– Ну, ще було сімнадцять святкових суконь зі шлейфами, чотирнадцять шовкових суконь і дев’ятнадцять літніх – не так і мало, порівняно з тим, до чого ми звикли в дитинстві, – сказала Гелена.

– Тоді мені це здавалося недосяжною розкішшю. Сто сорок чотири батистові спідні сорочки з мереживом і сто тринадцять пар взуття! Проте у Відні з мене лише сміялися, бо для них це був жебрацький гардероб. Слуги досі іноді шепочуться, що я приїхала до Гофбурґа з жебрацької родини, маючи лише чотири пари шкіряних чобіт.

– Справді лише чотири? – не повірила Гелена.

– Ну, ось і ти така сама, – образилася Сіссі.

– Я жартую, – заспокоїла сестру Гелена. – Іноді я думаю, що це насправді не таке вже й велике щастя – стати імператрицею. Коли ти розповідаєш про те, скільки тобі тут довелося витерпіти. Уся ця аристократична зверхність, ці перешіптування за спиною, кпини з кожного необережного руху чи слова – я би цього всього не витримала.

– Насправді, сестричко, ти і не уявляєш, як це все жахливо, – зітхнула Сіссі. – Я тільки і мрію, щоб утекти якнайдалі від усього цього придворного церемоніалу, сісти на коня і мчати стрімголов світ за очі. Ти не уявляєш, як мені тут буває тоскно і самотньо.

– Але ж ти наймогутніша жінка в цілій імперії. Усі заздрять тобі.

– Вони просто не уявляють, як я живу, – зітхнула Сіссі. – Інакше би не заздрили. Я наче в тюрмі, й у мене є персональний наглядач – моя свекруха. Знаєш, що вона зробила, коли довідалася, що я вагітна?

– Привітала тебе і зробила особливо щедрий подарунок? – припустила Гелена.

– Ні, вона наказала забрати в мене моїх папуг – мою єдину радість. Цих папуг колись подарував мені Франц, іще під час заручин, і я привезла їх сюди з Поссенгофена.

– А навіщо вона їх забрала? – здивувалася Гелена.

– Не повіриш, – розреготалася Сіссі. – Вона боялася, що коли я буду надто часто дивитися на папуг, то моя дитина може стати схожою на цих птахів. Але я думаю, що вона просто хотіла насолити мені. Знаєш, вона так залякала мене й цілу нашу родину, що навіть моя мама боялася провідувати мене в перші роки заміжжя і не приїхала навіть на перші пологи, хоча завжди мати принцеси приїздила на таку подію. Це – давня традиція.

– А чому мама не приїхала до тебе? – здивувалася Гелена.

– Мама боялася, що чимось розлютить Софію, а та потому зганятиме злість на мені, – знову зітхнула Сіссі. – І мені довелося народжувати між Францом, який просто божеволів од хвилювання і був безпорадним, мов кошеня, і свекрухою, яка незворушно сиділа біля ліжка й вишивала. Щоразу, коли мені було боляче і я скрикувала, вона кидала на мене сповнений презирства погляд – як завжди, коли я чимось порушувала клятий придворний етикет. І я навіть думала собі, що, можливо, десь у цьому нескінченному протоколі вказано, що імператриця не має права кричати під час пологів, а повинна лишень усміхатися від задоволення і вести якусь приємну французьку конверсацію з фрейлінами. Я мучилась одинадцять годин, а мені ніхто навіть чола не промокнув хустинкою. Після всього вони просто лишили мене в кімнаті й пішли приймати вітання, пити чай, курити сигари. Навіть не поцікавилися, чи я ще жива.

– Жах! – Гелена аж затулила рота долонею.

– Ти просто не уявляєш, що це за люди, – в очах Сіссі з’явилися сльози. – Ти знаєш, що без дозволу свекрухи я не можу навіть побачити своїх дітей?

– Як це? – не повірила Гелена.

– А так, – сказала Сіссі. – Ще до народження Софі свекруха облаштувала дитячу кімнату біля своїх покоїв, а не моїх, і тепер мені доводиться підніматися сходами, щоби потрапити туди. До того ж я щоразу мушу просити дозволу побути з дітьми. І майже ніколи не залишаюся з ними віч-на-віч. Завжди довкола купа няньок, якихось придворних, послів, тіток, яким показують моїх дітей і дозволяють бавитися з ними, – тільки не мені.

– А чому ти не скажеш про це Францові? – обурилася Гелена.

– Я казала, та він ні в чому не може перечити своїй матінці, – відповіла Сіссі. – Вона продовжує керувати ним, наче він досі мала дитина, і жодного рішення не дає прийняти самостійно. Ціла імперія має жити так, як вирішить Софія. Франц – просто чемний син своєї матінки.

– Але ж ти його любиш? – запитала Гелена.

– Я шаную його, бо ж він мій чоловік. Іноді з ним бувало цікаво. Та часом він страшенно дивує мене своєю солдафонською натурою, – зітхнула Сіссі.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, нещодавно ми ходили на виставу «Літня ніч» за Шекспіром, – сказала Сіссі. – Ти ж знаєш, це моя улюблена річ. Я вже не кажу про те, що тут ніхто не знає англійської, тому доводиться дивитися в доволі посередньому перекладі. Що більше, вони не соромляться того, що не знають англійської, – вони цим пишаються.