Владислав Ивченко - Найкращий сищик імпрії на Великій війні

— Та невже? — здивувався я.

— Я поговорив з місцевими, і вони натякнули, що хоча офіційна версія була про нещасний випадок, але насправді, скоріше за все, сталося вбивство.

— Хто насмілився вбити справника?

— Я перевірив, ви у той час безвилазно сиділи в Криму. Залізне алібі. Але справник помер. Потім той Піменов. Його жорстоко вбивають, але у вас знову таки не алібі, а справжня брила. Навіть ваші вороги не можуть вас у чомусь підозрювати. І ось останній випадок: у Москві застрелили фабрикантського сина Володю Полозова! — Він знову зазирнув мені в очі.

— Застрелили? Бідолашний Володя, — зітхнув я.

— І як застрелили! Викрали, вивезли у ліс, там прив’язали до дерева, та так, щоб головою в мурашник. Мурахи об’їли бідолашному обличчя, коли той іще був живий. Мимоволі згадується, що вашій знайомій Кольцовій куля попала теж в обличчя. Ну хіба не дивний збіг?

— Анастасія!.. — Я зітхнув і витер сльозу.

— І знову у вас алібі, Іване Карповичу. Ви у Криму, вас тут усі бачать, у вечір убивства ви на прийомі у начальника шпиталю.

— Мене запросили.

— Так, Іване Карповичу, ви почесний гість. Але ж дивіться, як красиво все виходить! Справника-злочинця покарано, фабриканта-вбивцю покарано, жорстокого маніяка теж покарано! Я все чекав, коли ви займетеся тими жидами з Одеси, які розстріляли вас у Львові. Ви ж мусили їм помститися, Іван же Карпович ні про що не забуває! А тут що? Невже ці хлопці виявилися вам не по зубах? Ні, скоріше ви, Іване Карповичу, зрозуміли, що ті жиди у плащах і з кольтами не мали нічого проти вас, вони виконували послугу для ваших ворогів у Петрограді. Навіщо ж мститися канчуку, краще вдарити по тих, хто його тримає! Ви так вирішили? Вичікували, щоб ударити по ваших столичних ворогах! Ви вмієте чекати і вмієте бити так, щоб було дуже боляче, а ніхто й не здогадався, хто ж бив! Правосуддя блискуче тріумфує, і ніхто навіть не подумає, що до цього причетний Іван Карпович! Бо він сидить собі у Криму, їздить верхи в горах разом із татарами, прикидається дурником і у вус не дує. Бо ж думає, що обіграв контррозвідку. Обіграв так чисто та впевнено, що вона нічого не помітила! І не помітила б, якби не я. Бо я зацікавився вами, Іване Карповичу. Я побачив, що ви сильний гравець, що вас не так легко перемогти, як думає моє дурне керівництво!

— Хіба можна так про начальство? — злякався я.

— Я щодня думав про вас, Іване Карповичу, що називається, ламав голову. І потроху-потроху почав розплутувати вашу гру. Розкусив її! Але справа в тому, що в мене не було жодних доказів. Керівництво і так мене не любило, воно б відкинуло мої припущення. Мені були потрібні докази! Але ж ви працювали так чисто, Іване Карповичу! Ви не залишали мені шансів! Та я уважний читач ваших історій. І ви неодноразово писали, що у складних випадках треба скласти мапу ситуації, щоб побачити все у комплексі.

— Господи, я і слів таких не знаю! Це все граф!

— І я почав малювати схему. І побачив, що є проблема. Я не міг пояснити, яким чином Єлизавета Павлівна здогадалася підігрувати вам. Після вашого призову ви не бачилися, листи ми контролювали, за хутором стежили, якусь цидулку від вас пронести не могли. Невже ви все знали заздалегідь і підготувалися? А може, ви шифрували щось у листах? Я доручив нашим шифрувальникам перевірити ваші листи на наявність таємного коду. Вони нічого не знайшли.

— То ви забирали мої листи? Як можна, ваша благородь! — образився я.

— Ми читали їх, переписували і відправляли адресату. Я наказав просвічувати листи: а раптом ви писали непомітним чорнилом, як це люблять робити бунтівники? Але і це нічого не дало. Якісь безневинні листи. Потім ви взагалі листи припинили писати, а надсилали листівки, здебільшого з краєвидами Криму. Єлизавета Павлівна вам не відповідала. Окрім єдиного разу. І її відповідь була дивною. Вона написала вам, щоб ви більше не писали, не надсилали листівок. Але ви продовжили. І більше вона не протестувала. Аж до самого від’їзду! Я спочатку нічого не помітив тут, а потім, уночі, мені відкрилося! Відповідь Єлизавети Павлівни була сигналом, що щось пішло не так. Я подивився на дати ваших листів. Якщо рахувати після того, як ви написали Єлизаветі Павлівні про Груню, ви надіслали їй дев’ять листів, які ми всі прочитали. Відповідь Єлизавети Павлівни була після п’ятого. Шостий прийшов так швидко, наче ви одразу написали його, як тільки отримали лист із хутора.

— Я нічого не розумію, ваша благородь.

— І я замислився: а чому вона відповіла? Що саме пішло не так? Якщо вважати, що у ваших листах був якийсь код, то вона могла не зрозуміти його. Або лист міг не дійти. Красива ідея? Ви нумерували свої послання. І от коли після п’ятого листа надійшов сьомий, Єлизавета Павлівна просигналізувала вам, що шостий лист загубився. І ви швиденько надіслали його дублікат!