Владислав Ивченко - Найкращий сищик імпрії на Великій війні

Одягнений був по-татарськи, засмаг, відпустив бороду, папаху натягнув на очі, ніхто б мене і не пізнав. Спустився до Алушти з гір, спитав про готель «Чаша». Він був у Професорському кутку, курортному передмісті Алушти. Поїхав туди, обдивився все навколо. Основна будівля з більшістю номерів і ще кілька будиночків по два-три номери. Сімнадцятий номер розташований в одному з таких будиночків, що ховалися серед дерев невеличкого саду. Переліз через огорожу і ніким не помічений пройшов до потрібного номера на першому поверсі. Другий поверх стояв порожній. Мабуть, через війну, відпочивальників було не дуже багато. Я постукав.

— Увійдіть, — почувся голос Форсова. Я зайшов. Капітан був у цивільному. Побачив мене і спочатку не впізнав. Потім засміявся.

— О, Іване Карповичу! Багатим будете.

— Ваші слова та Богу у вуха, Ваша благородь.

— Заходьте, сідайте, — запросив він мене, а сам зачинив вікна у номері.

Я пройшов і сів на стілець, що стояв перед робочим столом. Форсов усівся за стіл, розкрив шкіряну теку, дістав звідти купу аркушів, задоволено розклав їх перед собою, всміхнувся, подивився на мене. Він був у піднесеному настрої, через це мені було дуже неприємно.

— Що ж, Іване Карповичу. Пам’ятаєте, в останню нашу зустріч я казав, що цікава ви людина і я обов’язково вами займуся? — почав Форсов. — І я зайнявся, хоча не знайшов розуміння свого керівництва. Вони були впевнені, що взяли вас, наче бика за ніздрі, і міцно тримають. Мені теж так здавалося, але потім, Іване Карповичу, я запідозрив, що щось тут не так. Що ви ж дуже хитра людина, найкращий сищик імперії, самородок, переможець усіх відомих злодіїв, і ось вас прихопили і тримають на гачку, а ви не смикаєтеся. І я вирішив, що, можливо, ви просто хочете, щоб усі вважали, наче ви на гачку. Я дуже багато думав про вас, Іване Карповичу, і якось уночі мені відкрилося: коли ти вважаєш, ніби виграв у Івана Карповича, то це означає лише одне — ти програв!

— Вибачте, ваша благородь, щось я нічого не розумію.

— Розумієте, Іване Карповичу, добре розумієте! І от я став думати не з позицій того, що ми вас прихопили і тримаємо, а з позицій того, що вам із гачка треба зістрибнути. Що б ви робили для цього? Перш за все ви спробували б відвести удар від ваших дівчат на хуторі. Я так розумію, вас же ними шантажувало керівництво і контррозвідки, і охранки! Як це зробити? Треба переконати нас, що дівчата з хутора для вас неважливі. І ви охоче стрибаєте у гречку з Грунею, яку під вас підсовують мої колеги. Вони радіють і тріумфують, бо ж вважають, що тепер тримають вас під ковпаком, ще щільніше, аніж раніше. Але ж я знаю, що коли хочеться думати про тріумф над вами, треба розмірковувати про те, де ми програли. Бо ви майстер оманливих ходів! І якщо подивитися з цього боку, то виходить же прекрасна комбінація!

— Хто виходить? — перепитав я.

— Комбінація, Іване Карповичу, комбінація! Набір ходів. Ви побачили нашу наживку у вигляді Груні і охоче проковтнули її, але тільки тому, що вели свою гру!

— Груня дуже приємна жінка... — почав було я.

— Іване Карповичу, коли я зрозумів усе це, я вам аплодував! Це ж треба — так використати на свою користь зброю, спрямовану проти вас! Ви починаєте палкий роман із Грунею, пишете покаянного листа Єлизаветі Павлівні, яка влаштовує зразкову сцену ревнощів і пориває з вами відносини. У начальства жодних підозр, все й так зрозуміло для їхніх мізерних особистостей. Старому собаці засвербіло в сраці, Іван Карпович закохався у молоду дівку, що виходила його після поранення, і забув про все. Жодних підозр, тим більше, що Єлизавета Павлівна так добре вам підігрувала! З нею ви не зустрічалися, ваше листування ми відстежували, якось домовитися ви не могли. Отже, це була не гра, все відбувалося насправді! Пристаркуватий дядько, наляканий смертю, припав до молодухи, забувши про жінку, про доньку і про хутір! Класична картина! Але за всім цим моє начальство не помітило того факту, що ви зістрибнули з гачка! Принаймні частково! Ви ж побили наш головний козир — хутір — тим, що він тепер вам і не потрібний!

— Та потрібний, тільки мене не хочуть там бачити! — поскаржився я.

— Але моє начальство і не помітило, що втратило вас! Сенсом вашого життя стала Груня, наша шпигунка. Ви ж були так закохані в неї, а ми так міцно тримали вас через неї і її через її брата! Знову тріумф, повна перемога, але то лише позірно. Насправді ж ми програли! Бо Груня у наших руках була битим козирем. Вам було наплювати на неї, і коли б ми спробували шантажувати вас уже нею, то у нас нічого б не вийшло. Ви знали, що вона шпигунка, що вона працює на нас, і в будь-який момент могли нею пожертвувати. Замість важеля впливу у нас в руках залишилася дуля!