Владислав Ивченко - Найкращий сищик імпрії на Великій війні

— А що ви пропонуєте? — спитали мене.

Я озвучив — вони перелякано подивилися на мене.

— Я можу запевнити вас, що навіть ця кара залегка для нього. Бо цей чоловік винен не тільки в смерті ваших товаришів, а і в загибелі інших безневинних людей. Страшній загибелі. За яку мусить хоч якось відповісти.

Вони замислилися.

— Добре, ми зробимо, як ви кажете.

— Тоді вперед. У нас небагато часу.

Вони зв’язали мене у моїй кімнаті, вдарили. Таки трохи занадто, бо я знепритомнів. Коли отямився, виповз у залу. Побачив, що двері до палати Піменова відчинені. Почав лізти до виходу. Поруч заборсався один з охоронців. Він теж був із кляпом, кричати не міг. Ми з великими зусиллями виповзли на вулицю. Там нас знайшли матроси, які прийшли змінювати вартових. Підняли тривогу, та було вже запізно. Піменова знайшли лише наступного вечора в одній з печер неподалік Севастополя. В нього був зав’язаний рот, і його посадили на палю. Він досить довго доходив. Може, навіть, чув, як його шукали, але подати знаку не міг. Щоб не роздмухувати скандал, у газети повідомили, що купець першої гільдії Степан Кузьмич Піменов помер від ран. Тим не менше і мене, і матросів, і охоронців Піменова прискіпливо допитували, спочатку поліція, а потім контррозвідка. Я стояв на своєму, що спросоння почув якийсь шум у залі, підвівся, озвався до охоронців, отримав по голові й знепритомнів. Матроси та охоронці теж не могли сказати більше. З них намагалися витягти якісь свідчення проти мене, але матросам та охоронцям стало відомо хто я, тому брехати проти мене вони не насмілилися. Слідство тупцювало на місці і нарешті затихло.

Між тим Піменова з великими почестями поховали у Москві, але за кілька днів пам’ятник висадили у повітря і більше не відновлювали. Я про це все читав у газетах, коли лікувався у військовому санаторії в Алушті. Лікарі казали, що поранення голови дуже серйозне, і обіцяли, що фронту мені тепер не бачити. Я не дуже радів, бо і без фронту примудрявся устрявати у такі пригоди, що боронь Боже.

Газету зі звісткою про висадження у повітря пам’ятника Піменову я спалив разом із цілою купою інших газет. У більшості йшлося про жорстокі вбивства жінок у різним містах імперії. Жахливо жорстокі вбивства. Частину з тих жінок я знав. Зокрема ту акторку, яку бив Піменов. Її теж убили. Всі вбивства сталися увечері. Я відбував до іншого міста, щоб усе там перевірити, а Піменов солодко чекав. Щоб потім ґвалтувати і різати живцем. Отримувати задоволення від того, що він водить за ніс найкращого сищика імперії. І він таки водив, він вигравав у мене раз за разом, дурив мене, мав за ідіота, потішався з моєї самовпевненості. Але він забув, що коли ти захоплюєшся красою своєї гри, коли вважаєш, що все продумав і всіх обдурив, щось може піти не так. А ти цього і не помітиш, поки не будеш конати на палі у темній печері, чуючи, як тебе шукають, але знайти не можуть.

Я спалив усі газети, розкидав попіл і вирішив викинути з голови цю справу. Сподівався забути про неї, як про страшний сон, який мусить назавжди залишитися у ночі.

Криму я тихенько провів усю весну, а коли настала літня спека, то попросився у гори, де було прохолодно. Познайомився з татарськими пастухами, що випасали череди овець на яйлах, у великих гірських степах, поїхав туди, щоб лікувати легені свіжим молоком. Жив разом із пастухами, гуляв то лісами, то яйлами, пив джерельну гірську воду, їв овечий сир, попивав вино, яке передавали мені друзі-лікарі. Засмаг, схуд, набрався сил, залікував рани. Військова контррозвідка про мене після історії з Піменовим наче забула, я ж намагався про себе не нагадувати.

Розумів, що ідилія ця може скінчитися у будь-який момент, і не здивувався, коли одного дня разом із пляшками вина та хлібом мені передали з узбережжя записку. «Іване Карповичу, прошу прибути Вас завтра до готелю „Чаша“ в Алушті. Номер сімнадцятий. Капітан Форсов», — було написано красивим рівним почерком. Я кинув записку до багаття. Капітана Форсова я запам’ятав добре ще з тієї зустрічі у Москві, після якої рушив на фронт. Нова зустріч з ним не віщувала нічого доброго. Але я вже так звик до неприємностей, що особливо не хвилювався. Сказав пастухам, що завтра їду, мабуть, надовго. Вони, такі вже гостинні люди, зарізали і засмажили ягня, ми добре посиділи з вином, а зранку я вже вирушив верхи до Алушти.