Владислав Ивченко - Найкращий сищик імпрії на Великій війні

Я пройшовся до дерева, що лежало на колії. Ані машиніста, ані кочегара не було. Мабуть, утекли, як тільки пролунав вибух. Я вимацав себе кров’ю і сів чекати. Десь за півгодини приїхали на дрезині козаки, відвезли мене до шпиталю. Я розповів, що був у паровозі, після вибуху знепритомнів. Коли опритомнів, то побачив, що нападники вже їдуть геть. Вистрелив, поранив одного з них і сам отримав поранення. Поліція була перелякана, козацьке начальство теж. Вирішили сповістити Петербург, що потяг завалило каменепадом. Про вибухи не згадували. Піменова попросили їхати звідси, бо ж із ним були самі неприємності.

— Іване Карповичу, зранку відпливаємо! — сказав Піменов. Аж посірів, зробився нервовий, мабуть, не чекав, що Туташхіа виявиться таким хитрим. — Як вам вдалося вижити?

— Просто дивом. — Я ошелешено закрутив головою.

— Як ті абреки не здогадалися паровоз перевірити?

— Вони бачили, як тікали машиніст із кочегаром, не подумали, що там міг бути ще хтось. А як ви здогадалися не їхати?

— Відчув. Господь мені допомагає! Будьте при мені, Іване Карповичу. І на крок не відходьте. Ви ж тепер мій єдиний охоронець!

— Добре. Що робитимемо далі? — спитав я.

— Попливемо звідси. Катер готовий, — сказав купець.

— Тоді я сходжу до порту, перевірю, чи все там спокійно. Я швидко збігаю і повернуся.

— Ви ж поранені!

— Легко, мене, мабуть, теж Господь береже, — запевнив я.

— Добре, — кивнув він.

Але пішов не в порт, а до лікарні. Настя спала. Поклав долоню їй на губи, притиснув. Вона злякалася, але мене пізнала. Показав, щоб мовчала. Кивнула. Я руку прибрав.

— Оце лист до Софії Пальцевої. Вона мене знає і виконає моє прохання послухати тебе і допомогти. Зараз же одягайся і їдь звідси. Нікому нічого не кажи. Зрозуміла? — пошепки спитав я.

— Так, — перелякано кивнула вона.

— Ось тобі гроші на перший час. Не кажи, хто ти і звідки, братові теж не пиши, щоб ніхто не знав, де ти.

— Що трапилося?

— Поки нічого, але може трапитися страшне. Тобі загрожує небезпека. Врятуєшся лише коли зробиш все, як я сказав. Зрозуміла?

— Так, — кивнула вона.

— Бувай, Настю, сподіваюся, ще побачимося.

Так само потайки, як приходив, і пішов від неї. Повернувся до шпиталю. Вранці Піменова повантажили в авто, відвезли у порт, там — на паровий катер і відправили до Севастополя. По дорозі йому стало зле, лікар, який поїхав з нами, дуже злякався. Але Піменов вижив. У Севастополі поселився в окремому будинку флотського санаторію, де до його послуг були найкращі військові лікарі. Виписати з фронту Четверга та Андрія він так і не зміг чи, скоріше, не схотів. Я не наполягав. Найняв двох хлопців із кримінальної поліції, які тепер чергували під його дверима. Сам же ходив по території, а також потайки писав багато листів, які таємно відправляв з пошти від чужого імені.

Стеження за санаторієм я помітив одразу. Двоє чоловіків намагалися бути непомітними, але для досвідченого ока їхня поведінка була кричущою. Крутилися поруч два дні. Я простежив за ними. Жили вони неподалік від порту в невеличкій хатинці, яку винаймали у татар. Їх було четверо. У одного вуха завжди були прикриті капелюхом, другий накульгував на дерев’яній нозі, ще в одного не було трьох пальців на лівій руці. З виправки в них було видно людей військових. Якось я дочекався, коли вони підуть, зайшов до їхньої хати, перевірив речі. В них були офіцерські нагани і документи списаних у запас нижніх офіцерських чинів того ж таки першого фінляндського стрілецького полку. Навіть фотографію схожу знайшов, яка була у вбитого у Туапсе стрільця. Я заліз на горище, пробив дірку, щоб краще було чути. Вони повернулися по обіді й почали обговорювати план. Досить непоганий. Вони вже роздобули одяг санітарів і знали, де взяти віз із червоним хрестом на боку. Один мав удавати пораненого і лежати на ношах під ковдрою. Там само збиралися сховати зброю. Вони планували проїхати у двір шпиталю, взяти ноші і понести пораненого до одного з корпусів. Це не мусило викликати підозр. Але по дорозі вони звернули б до будинку, де жив Піменов. Вони знали, що перед будинком завжди чатувало двоє матросів. Їх планували обеззброїти, після чого зайти до будинку. Там наставити нагани на охоронців Піменова. Обеззброїти їх, зв’язати, потім зайти до Піменова, схопити його, загорнути у гамівну сорочку і вивезти за місто, де судити і розстріляти. От саме так, не просто вбити, а з судом.

Хлопці розподіляли свої ролі. Спокійно говорили про те, що коли щось піде не за планом, то треба хоч як убити Піменова, а потім уже застрелитися самим. Це не було схоже на порожні балачки. Вони випили чаю, їсти з них ніхто не схотів, пішли по віз. Я ж повернувся до шпиталю і став чекати. Вони прийшли увечері, один грав фельдшера, двоє несли ноші з уявним пораненим. Ткнулися до будинку, де був Піменов. Матроси сказали, що сюди не можна. Вони позіхали, їхні гвинтівки стояли поруч, небезпеки не чекали. Тому коли їм приставили нагани до голови, пручатися не стали, підняли руки. Їх завели всередину. Двоє залишилося в’язати солдатів, а двоє, в халатах санітарів, підійшли до охоронців. Ті теж не чекали небезпеки, різалися собі у карти. Револьвери до голови, підняті руки. Вмирати охоронці не поспішали. Поки ці двоє зв’язали охоронців, я зв’язав двох нападників, які займалися матросами. Потім зв’язав і інших двох. Затяг усю четвірку в свою кімнату, двері до будинку зачинив. Поплескав по щоках, почекав, поки опритомніють. Вони побачили мене і дуже здивувалися.