Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Солдатику, чого ти стоїш, наче на параді? Не дивуй людей, – і сміється, та так, наче сріблом сипле.

Я трохи отямився, питаю, звідки вони зволять знати, що із солдатів я.

– По виправці. Спину он як рівно тримаєш. Ані селянин, ані міщанин так спину тримати не будуть. Та й фігура в тебе атлетична, тренована, черевця немає… Легко здогадатися, що ти із служилих.

Тільки дивуюся я. Ось у Англії є сищик такий – Шерлок Гольмц. Так він як тільки подивиться на людину, так вже все про неї знає. А тут панночка не згірш того Гольмца. Захоплено дивлюся на неї, а шпіц її знову гарчати починає. От не люблю оцих панських цуциків. Який-небудь Сірко хоча б двір стереже, а з оцієї паскуди дзвякучої взагалі жодної користі, окрім гівна та шкоди різноманітної. Он благовірна їх благороді завела таку заразу, так Мельников скаржитися заморився. То на килим персидський навалить, то меблі погризе, то у черевики їх благороді напудить. Так би і кинув гада у море!

– Він не кусається, – каже жіночка.

– Може, кістку йому дати? – питаю і червонію, бо ж згадую, що це стерво панське ще костей може і не їсти, подавай йому паштети чи ковбаси. Щоб цю недоречність загладити, питаюся: – Чи давно ви у Ялті?

– Та днів п’ять, – нарешті каже й уважно на мене дивиться. Чи я щось не те ляпнув? Що тут сказати потрібно? А бозна.

– А я тут уже другий тиждень дотягую, – кажу я з таким виразом обличчя, наче набридла мені ця Ялта, просто в печінках вже сидить. Дамочка ще більше стурбувалася якось, аж ридикюльчика свого взяла в руки і мне його нервово. Невже боїться, що я грабіжник якийсь?

– Час минає так швидко, а, до речі, тут така нудьга! – каже вона тихенько та хрипко, уся напружилася, аж скам’яніла. Диви, що це з нею робиться?

– Нудьгу вашу, пані, можу спробувати розвіяти, – кажу якомога впевнено, бо жінки тюхтіїв не люблять, із жінками, як із супротивником, швидкість та натиск потрібні. Жіночка дивиться на мене, усміхнулася. Потім зітхає з полегшенням.

– Як дивно море освітлене, ви тільки подивіться, – питає вона мене і знову дивиться з якимось очікуванням, наче від того, що я зараз скажу, багато чого залежить.

Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається. Споглядаю собі на те море мовчки, бо що тут сказати – море як море, таке ж як і вчора. А вона все дивиться і дивиться на мене своїми зеленими очиськами.

– Атож, – кажу, – вельми красиве море.

Жіночка аж на місці підстрибнула, ледь шпіц у хвилі не полетів, так вона зраділа. Одразу заспокоїлася, сміятися почала.

– Мене звуть Ганна Сергіївна. А тебе як? – питає.

– Мене Іван Карпович, – кажу.

– А чи не бажаєте, Іване Карповичу, скласти мені кумпанію й відобідати піти, бо від цього морського повітря я страх як зголодніла?

Хіба міг я відмовити? Тим більше, що вона одразу попередила – сама платить. У нас про гроші якось не заведено так балакати, бо ж наче непристойно, але вона ж бо розуміла, що я не з багатіїв.

Вже десерт нам принесли, фрукти різні й вино, коли спитала вона, чи не чув я про письменника Чехова.

– Звісно, чув! – кажу. – Він же відомий на усю імперію наш малоросійський поет.

Вона усміхнулася якось дивно і питає:

– Звідки ви оце узяли про Антона Павловича Чехова, люб’язний Іване Карповичу?

– Так у нашому селі всі про Чехова чули, бо він живе неподалік, у помісті Линтварьових. Будиночок знімає і відпочиває там влітку. Смішний такий, худенький і в окулярах, а ще капелюх завжди носить. То по річці човном плаває, то у садочку біля самовара сидить, пише щось. Кажуть, що на всю імперію відомий письменник і за його писання у Петербурзі платять золотом, ледь не по червінцю за сторінку. Але я думаю, що брешуть, бо дорого щось як за писанину. Не Святе Писання ж він пише.

– А чи читав щось із творів його?

– Ніяк ні, бо воно ж для панства чтиво, а ми люді прості.

– А чи знаєш, що помер Чехов?

– Помер? То з’їли таки їх сухоти. Панська хвороба.

– Ну, не будемо про сумне, – сказала Ганна Сергіївна і налила вина у келих.

Дві пляшки випили, потім пішли до готелю. Вона жила у Ельсінорі, на тому ж поверсі що й Гусєв, навіть номери сусідні. Я ще хотів попрацювати, послідкувати за тим Гусєвим, та куди там. Схопила мене, наче кота шкідливого за шкірку, і затягла до себе в номер. Якби не цілувала, то, може, ще б я і вирвався, але ж цілувала, то запаморочилося мені й пропав Ваня, наче у темну воду пірнув. За тими пристрастями забув про службовий обов’язок. Тепер згадав, та тільки запізно. Портьє сказав, що пан Гуров нещодавно були, але вже зволили поїхати.