Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Вийшов коли з ванни, краєм ока зиркнув на свій одяг. Так само і лежить, як я його залишив. Тому зовсім мої підозри розвіялися. Ген-ген, із тією чортовою службою доживуся скоро до того, що сам у себе ще документи запитуватиму і підозрюватиму…

– Ой, Ваню, Ваню, – шепоче і солодко потягується лінивою кішкою Ганна Сергіївна. Оці дамочки з дворян або вже тільки про революції та всесвітню перебудову думають і тоді до чоловіків у них інтересу немає, або навпаки, вже такі чуттєві, що просто полум’я. Ось і ця, справжня чарівниця, таке витворяла, що й дівулі з закладу Розочки Шпільман позаздрити їй можуть. І тіло в неї ніжне та доглянуте. Шкіра так така вже біла та тоненька, так її губами м’яти і м’яти. – Не зупиняйся, Ваню, не зупиняйся! – шепоче мені. А куди тут зупинишся, тут вже як із гори котитися, навіть як схочеш, то ніхто тебе не зупинить…

Лежимо розімлілі на зім’ятих простирадлах, солодка втома розморила, лінь навіть поворухнутись.

– Лафіту хочеш, Ваню? – нарешті питає, коли націлувалися. Я киваю, підводиться вона, іде за вином – гола-голісінька. А я погляду від неї відірвати не можу. Не іде, а пливе, наче пава. Ось вже дива! Вдома за нею десяток прислуги ходить, а тут вона мені, якомусь простому мужику, вино підносить!

Принесла два келихи, сіла поруч, обійняла мене. Я її трохи відволік, келихи поміняв на той випадок, якщо підсипала щось. Наче і немає причин для підозр, але звик я бути обережним. Сидимо, п’ємо терпке червоне вино. У тьмяному світлі воно видається темним, аж чорним, ніби кров. Її очиська зелені, затуманені, ніби якийсь тонкий серпанок ховає безодню, у яку коли глянеш, навіки втопишся. От я людина досвідчена, і Крим і Рим бачив, у мідні труби сам дув, а погляд ховаю і аж шаріюся трохи… Ну і відьма!

Цілує мене, потім на годинник стурбовано дивиться.

– Ой, Ваню, пора тобі йти, а то чоловік мій приїздить за годину, – говорить спокійно. Оце нерви. А якщо раніше чоловік пожалує? Мені що накажете робити – голяса з номера тікати на потіху публіці чи до села Кулачного Мородобійської волості Стусановської губернії їхати? І добре б мужик якийсь, а тут же поважна людина, очільник губернського дворянства! Та за такого мені голову знімуть. Ет, жінки, жінки… Їм голова тільки, щоб зачіски на ній робити та помадами різними мастити, а думають іншим місцем. Хоча я теж, дурень, зовсім голову втратив за цими гімнастиками постільними.

Підскочив, збираюся швиденько, як тут на мене шпіц Ганни Сергіївни, як загарчить. Він із самого початку дивився на мене, як панотець на жида. Приревнував до господарки, чи що. От зараз ледь у штанину не вчепився. Показав я йому кулака, тільки тоді ця тварюка зрозуміла і під столом сховалася. Я штани натягую, а Ганна Сергіївна мене обійняла і шепоче на вухо розімліло:

– Ваню, ох, Ваню! – а мені той шепіт, наче шторм у морі з ніг збиває. Не можу ногою в штанину потрапити, руками у ремені заплутався, наче каліка якийсь. От скажу я вам, що бувають такі жінки, що наче дурман афганський, геть людині розум затьмарюють.

Ледь вирвався я з того виру отруйного. Побіг до портьє, спитати, де ж мій Гусєв.

Я ж його тоді на набережній втратив. Йшов собі спокійно за ним, коли на мене отой шпіц проклятий, як давай гавкати. Всі дивляться, сміються, а шпіц ледь штани мені не рве, паскуда така. Я б йому ногою дав такого стусана, що зі шпиця одразу б на чайку перетворився і полетів через огорожу аж до моря. Та не можна такого у людей на очах творити, бо ще поліцію викличуть та й оштрафують. Навіщо мені неприємності?

Я піти хотів, але той шпіц клятий, мале та люте, скаче як зінське щеня – тільки я крок хочу зробити, так одразу кидається на мене, наче навіжений. Всі стали навколо мене і дивляться, що воно далі буде. Я озираюся і бачу, як Гусєв повертає за ріг. Хотів за ним кинутися, коли тут голос:

– Що, солдатику, налякав тебе мій шпіц? – запитала чарівна білявка, кліпнула на мене очима своїми зеленими і наче обомлів я. Стою ні живий ні мертвий. А вона шпіца узяла на руки, по голові гладить і посміхається мені. – Ви злякалися, чи що? Та не бійтеся. Мікі добрий, не кусається.

Люди розходитися почали, а дама підійшла до огорожі та почала морем милуватися. А я нею милуюся – ну просто лялечка. Теплий вітерець її білими кучериками грається, біла сукня талію тонку підкреслює і голос її бринить у вухах. Той голос мене й запаморочив, що я і думати про Гусєва забув.

Коли озирнулася незнайомка і здивовано дивиться на мене, бо я стовбичу, наче дурень посеред порожньої набережної.