Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Аркуш поклав на місце і відійшов. А Гусєв усе плив та плив від берега. Повернувся лише за годину. Неквапливо йшов по піску, грав м’язами, наче не поважний пан, а якийсь борець із цирку. І хоч би хто йому зауваження зробив! Та ні! Пани усі відверталися, а дамочки вирячилися з захопленням, пальцями тицяють, обговорюють. Куди котиться наше любе отєчєство? Ніякої ж моралі, лише блуд…

Гусєв одягся, пішов до центру Гурзуфа, там зупинив візника і поїхав до Ялти. Я за ним. Виходить, хочуть бунтівники купити зброю у татар. Ті ж займаються тут контрабандою, а може, і від Османської імперії якась допомога йде, бо ті яничари до сих пір мріють повернути собі й Крим, і Кавказ, а для цього радо допоможуть всіляким бунтівникам. Звісно, що коли у справі іноземні держави з’являються, то треба повідомляти контррозвідку. Але їх благородь цього робити не стануть, бо ж хочуть медалей та слави лише собі. Бажання це ще більше загострилося після повернення з японської війни, де нічого завоювати не вдалося, окрім дизентерії, шпиталю та поганих спогадів. Ну, то вже справа їх благородія, хоч як на мене, їм за це годилося б не одну свічку святим угодникам поставити, що живі залишилися.

Приїхали до Ялти, Гусєв одразу до готелю пішов, замовив собі у номер шампанське. Мабуть, святкуватиме успішну покупку. У коридорі сховатися ніде було, то я спустився до фойє. Там поговорив зі швейцарами, які доповіли, що чоловік Ганни Сергіївни ще не прибув, але очікується з хвилини на хвилину.

Ну і я почекаю. Вийшов на вулицю, купив у хлопчика пиріжка з рисом. Були й пиріжки з м’ясом, але у спеку м’ясо швидко псується, тим більше на півдні. Пам’ятаю, якось у Туркестані виступив наш полк на маневри і в дорозі поїли плову. А потім всім як засвербить у шлунку. Справжня картина вийшла – ми праворуч шляху сидимо, господа офіцери ліворуч – бо де ж те бачено, щоб офіцери разом із нижчими чинами нужду справляли? А проміж нами командир полку бігає із револьвером – і лає нас по-страшному, трибуналом грозить. Його та неміч не взяла, бо виразку мав і нічого окрім кашки вівсяної на воді не вживав. Командир полку не дарма ятрився, бо ж знав, що ось-ось штаб дивізії нас нагоне. А як той штаб нас нагнав, тоді вже генерал лаявся на полковника, та такими словами, що у нас у Києві й ломові візники не знають. Словом, весело було, я тоді два місяці у шпиталі провалявся…

Поїв пиріжки, у фойє трохи на дивані закемарив, коли чую, як той шпіц клятий загавкав. Дивлюся, Ганна Сергіївна вийшла з тою кудлатою потворою на руках і поспішає до дверей. А до готелю входить такий високий чолов’яга з чорною бородою лопатою і окулярах, трохи накульгує.

– Ганнушко! – кричить басовито. Вона кидається до нього у обійми та так ластиться, наче теля до мамки. Ох ці жінки! Ще ж сьогодні зі мною була, а тут он така ніжна та рідна чоловіку своєму!

– Жорже, милий! Я так за тобою скучила! – каже вона, аж сльозу ронить. Ну акторка! Цілу виставу зробила.

– Мила, поспішай, ми з’їжджаємо з цього блощатника. Я вже домовився щодо будинку в Місхорі, – гримить бородань.

– В мене вже все зібрано! – Ганна Сергіївна кличе швейцарів, наказує виносити речі.

Якось мені аж сумно трохи стало, що їде Ганна Сергіївна. Все ж таки сподівався, що ще зустрінемося ми з нею. З іншого боку, і добре, не буде заважати мені працювати.

Швейцари речі носять, вантажать у велике ландо, де Ганна Сергіївна з чоловіком сидять, а я піднявся на поверх до Гусєва. Став до дверей, слухаю. Тихо. Чи спати влігся? Походив-походив я, знову до дверей повернувся. Щось мені підозріло якось стало. Вухо приклав – тиша, ще сильніше притиснув, а двері відчинятися почали. Я відскочив, дивлюся, як поволі вони повзуть. Нікого за ними. Постояв я трохи, боявся, що пастка якась. Потім таки зайшов. А там нікого. Ані Гусєва, ані речей його! Втік! Як, коли? Кидаюся я до балкона, який у парк невеликий при готелі виходить. Бачу кілька простирадл зв’язаних. Ну гад! На простирадлах зліз. Але ж речі! В нього кілька валіз було! Речі де подів?

І тут згадую я дещо дивне. Що от коли до Гусєва піднімався, проносили повз мене валізи Ганни Сергіївни. І з одної пляшка шампанського стирчала. А Гусєв же у номер собі замовляв! І не випив, немає порожньої пляшки! Вискочив я знову на балкон. І тут тільки дотумкав, що обдурили мене, наче дурня на ярмарку. Гусєв із Ганною Сергіївною у парі працював! Він їй речі через балкон передав, потім сам зліз, перевдягся, бороду наклеїв і з вулиці у готель зайшов, наче чоловік її! Речі повантажили і поїхали, мене тут залишивши. Удвох пошили в дурні Івана Карповича!