Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Побіг, на вулиці узяв візника, крикнув, щоб гнав щодуху до Місхора, а потім згадав, як гучно Гусєв із Ганною Сергіївною про той Місхор балакав. Так, щоб я вже напевно почув. І тут обдурити схотіли.

– Братіку, чи не знаєш, куди поїхали двоє з готелю? Чоловік такий чорнобородий та жінка білява? – питаю у візника.

– Та у порт наче.

– О, і мені туди потрібно.

– Не в Місхор?

– Ні, до порту.

Поїхали туди. Коли вже в порту були, то сутеніти почало. Я візника зупинив подалі й пішки пішов, щоб не так помітно. Коли дивлюся, що яхта одна відпливає. Часу думати довго не було, так вирішив, що вони, бо хто це ще у ніч попливе? Скинув я свій сюртук і стрибнув у воду. Добре, що яхта не одразу повний хід узяла, а ще маневрувала, на чисту воду виходила. Тому зміг я доплисти і схопився за якір, що на носі висів. Ото за нього зачепився і десь із годину теліпався, поки остаточно не стемніло. Далі виліз обережно на палубу. Дивлюся – капітан яхти у рубці люльку смалить. Ще мусять бути один-два матроси коло машини. Але мені не вони потрібні, а пасажири. Роздягся я, одяг викрутив, щоб вода не хлюпала, обережно всередину спустився. А там чую регіт і як шампанське відкорковують.

– Серже, це вже четверта пляшка! – пізнаю я голос Ганни Сергіївни.

– Мері, ми маємо що святкувати! – гримить Гусєв. Мері? То Ганну Сергіївну звати Мері? Ну, звісно ж! От дурень, як я не здогадався! Чого б це вона справжнім іменем називалася? Та ніколи! Вони, бунтівники, навіть між собою партійними псевдами називаються, а не хрещеними іменами, як порядним людям личить. Так Мері, значить!

– Поки що ні! Ми витратили частину партійних грошей на цю яхту, а зброї досі немає!

– Зброя буде, Мері, багато, дуже багато новенької сучасної зброї!

– Серже, ви схильні до зайвої мрійливості! Треба було доводити до кінця справу з татарами!

– Мері, та вони ціни не складуть на зброю! До того ж про татар знає той нишпорка з охранки.

– Як знає? Звідки?

– Вистежив. Ви занадто рано його відпустили, Мері!

– Тримала скільки могла!

– Все заради революції? – сміється Гусєв.

– Серже, нам вкрай потрібна зброя! – змінює тему жінка.

– Зброя буде! І це не ті жалюгідні крихти, які пообіцяли татари! Буде багато зброї, різноманітної зброї! Та головне не це!

– А що?

– Революція, Мері! Революція! Ви розумієте, що на нашому боці цілий панцерник із дванадцятидюймовими гарматами та озброєною командою! Ми можемо узяти Одесу, озброїти народ і почати великий похід на північ! А далі візьмемо Петербург та скинемо царя! І не треба чекати якоїсь там революційної ситуації, про яку люблять патякати мудрагелі зі Швейцарії чи Лондона! Вона вже є, знали б ви, Мері, які настрої зараз у флотських екіпажах та казармах! За це і вип’ємо!

Вони чокаються, а потім шпіц починає люто гавкати. Відчув мене, клятий собака. Біжить із каюти, вискакує до коридору. І там я дивлюся на нього такими страшними очима і так показую кулак, що те мале стерво піджимає хвіст і тікає.

– Мікі, що там? – питає Ганна Сергіївна, точніше, Мері.

– Зараз подивлюся. – Я чую кроки Гусєва. Він виглядає у коридор. Чутно, як гуркотить машина, як плюскотять хвилі. Я встиг сховатися у темноту закутку, присів, сховав обличчя в коліна, виглядаю покинутим оклунком. Сподіваюся, що так. Довгі секунди, нарешті голос Гусєва. – Нікого, ваш шпіц, мабуть, хвилюється через морську хворобу.

– А я вже подумала, чи не наздогнав нас той Ваня.

– Мері, це неможливо. Ваня зараз нишпорить у Місхорі й рве на собі волосся.

– А непогано було б його перевербувати. Такий би боєць нам знадобився.

– Це неможливо, Мері. Зі свого досвіду знаю, що ось такі, як він, люди з народу, що вигризли собі невеличку кар’єру, майже не здатні змінюватися. Їх мозок заточений під просту схему вигоди. Що вигідніше, те і правильно. Зараз вигідніше служити імперії, а не боротися з нею. І ви його не переконаєте в іншому. Ще якогось офіцера можна спіймати на ідеї, на служінні високому чи святому…

– Або на тіло, як того Рахматова.

– Не на тіло, Мері, не на тіло. Він же закохався у вас і переступав через присягу задля великого і святого кохання. Дурнуватий ідеаліст. Його можна було на цьому спіймати, а цього Ваньку – ні. Та й не треба. Не такий вже він добрий спеціаліст, коли ми так легко його обдурили, – регоче Гусєв.

– А знаєш, що я почала йому плести?

– Що?

– Діалог з оповідання Чехова «Дама з собачкою». Я говорила слова Ганни Сергіївни!

– Мері, ви ще та жартівниця. А я думаю, чому ви записали мене, як Гурова!