Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Вони у порт, а я до берега. Доплив, виліз на пірс і лежу, хекаю. Почув, наче двері ламають. Дивлюся, якісь хлопці сокирами гепають по воротах складу. Грабіжники? А потім бачу кількох знайомих, тих бандитів, у яких я теку їх благородія колись виручав, Бенціонових прихвоснів. Добре, що воротами вони захопилися, на мене і не дивляться. Але якщо побачать, то годувати мені риб на дні морському. Підбіг я до купи клунків, що лежали на пірсі. Дивлюся, а в них вугілля, мабуть, приготували для пароплава якогось. Я один оклунок розв’язав, намазав собі обличчя вугіллям і руки старанно натер. Виглядаю, а хлопці вже підігнали вози і вантажать на них ящики. Швидко працюють. Пара якихось босяків спробували і собі щось потягнути, а їх побили і нагнали. Коли все винесли, то склад підпалили. Горить він, а всім байдуже. Ані команди пожежної, ані поліції.

Я звідти пішов, дивлюся, що й інші склади грабувати починають, але не так організовано. Он в одному вино знайшли, хлищуть прямо з горла і тут же падають п’яні. Бійки виникають, суперечки, то тут, то там ляскають револьверні постріли – мабуть, громили між собою розбираються. Чув я про згубність відсутності єдиноначалія, а тепер наочно те побачив. Не можна нашому народу волі давати, ой не можна. Бо без поліції, жандармів та козаків у нашому любому отєчєстві одразу ж таке починається, що просто Содом і Гомора, а бо й гірше.

Ото крадуся поміж складів та пакгаузів, серед натовпів грабіжників і дивуюся, де це влада поділася. Де поліція, козаки, солдати? Чому не вживають рішучих заходів? Невже так панцирника бояться? Ну не цих же босяків, що он грабують поспіхом. Примітив я одного, що тягнув величезний лантух добра. Ледь двома руками тримав, а за поясом у нього револьвер. Я підійшов, револьвер вихопив, показав босяку і пішов далі. Бо без револьвера воно тут якось дуже вже не затишно, а тутешня босота тільки зброю і розуміє. Та і коли бандити Бенціонові полізуть, то буде чим відповісти. А вони тут так і нишпорять, але на мене навіть уваги не звертають, бо кому якийсь замазура-кочегар потрібен?

Іду портом, коли помічаю яхту. Бунтівників на ній вже немає, набігли грабіжники і виносять усе, що можуть потягти. Онде капітан скривавлений лежить поруч. Живий наче, але не рухається, боїться, щоб не добили. На пагорбах побачив козаків, але вони там стоять, униз, до порту не спускаються. Хоч тут же треба порядок наводити. Мабуть, бояться, бо он панцерник стоїть, вищирившись гарматами.

Я від панцирника вбік повернув. Думаю, що закінчилася моя справа, тепер би до міста вибратися, телеграфувати їх благороді, щоб вислали грошей на зворотній квиток, та їхати до Києва. Бунт, це не нашого відомства парафія. Ми працюємо, поки бунтівники до бунту готуються, а як вже повстали, то нехай тим армія з поліцією займається. Вже майже виходив із порту, коли перестрів мене патруль. Матроси, з гвинтівками і без офіцерів. А на рукавах смужки червоні намотані. Точно бунтівники.

– Хто такий?

– Кочегар я, з яхти. Капітан наказав відпливати, але я втік, коли про повстання почув. З вами хочу бути, хлопці мої рідні! – кричу й аж пританцьовую, наче ось так зрадів, що їх зустрів.

Придивилися до мене уважно, бачать, що весь у вугіллі, свій.

– З нами, ну то пішли, – каже старший патруля, кремезний унтер, по-флотському – кондуктор. Навіть не обшукали мене. Я давай їх розпитувати, як же воно все те сталося. Розповіли, як офіцери збиткувалися, особливо старпом лютим був.

– Що, в зуби бив? – питаюсь.

– Ні, він у білих рукавичках завжди був, гидував. Старпом із боцманом завжди ходив. Коли щось йому не до шмиги, тоді одразу боцману – дай-но, люб’язний, цьому мерзавцю в зуби. А коли нас та наволоч гнилим м’ясом захотіла нагодувати, то терпець і урвався. Офіцери налякати нас спробували, що тих, хто не їстиме смердючий борщ, розстріляють. А тут кондуктор Вакуленчук схопив гвинтівку і вистрелив. Вбив офіцера, потім Вакуленчука вбили і завертілося.

– А що ж далі, хлопці? – питаю і посміхаюся мрійливо. А хлопці сумні.

– Та, подивимося, що далі.

Вже підходимо до панцерника, коли бачу я Гусєва, якого теж матроси зупинили. Щось він кричить, сперечається.

– Терміново пропустіть до корабля!

– А ти хто такий?

– Я вже казав!

– А ти повтори.

– Я – Сергій Гусєв, уповноважений представник партії есерів-максималістів, прибув, щоб очолити повстання по завданню ЦК! Що ви у порту сидите? Атакувати треба! Захопити місто і продовжувати наступ аж до самого Петербурга! Вперед! – кричить Гусєв. А подруги його щось не видно. – Ну, чого вирячилися? Пропустіть! – гнівається він, і дарма. Бо он набичилися матроси, не до вподоби їм такий тон.