Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Пустіть його! – втрутився Корній. – Нехай дивиться! Дітям потім буде розповідати про ці величні події! Це ж революція! – ото таке і каже! Мабуть, сам бунтівник.

– Дурень! – гримить суворо дід вже по-нашому. – Дурень! Від революції кому тільки і користь, та тільки не євреям! Бо нас перших вбивати почнуть за ваші революції! Ізю, ану марш додому! – старий спересердя вліпив хлопчиську потиличника і потягнув далі.

– Залякане у нас старше покоління! Бояться революції, не розуміють, що тільки з нею ми зможемо стати повноправними громадянами, а не затурканими ізгоями зі смуги осідлості!

Слухаю я цього Корнія і дивуюся, як тут в Одесі погано все. Щоб у нас у Києві журналіст оце таке балакав? Та ніколи! А тут диви, верзе он що. Хоча ж чому дивуватися, коли жид. Жиди вони здебільшого проти царя-батюшки.

– Ну, я пішов до порту. Ми переможемо, товаришу, – сказав і поліз через паркан. Я ж сидіти залишився, відпочивати. Коли чую крики, свист. Корній той із-за паркана вистрибує, наче за ним вовки женуться. – Тікай, там поліція! – кричить мені. І так запально кричить, що я і побіг. Хоча чого мені бігти? Та вже коли почав тікати, то тікай. Пробігли ми за ріг, а там натовп стоїть, обговорює, що там у порту. У натовпі мені ховатися, наче рибі у воді. Раз і немає мене. Вирішив трохи ще тут походити, а потім вже телеграф шукати.

Ходив, ходив, слухав розмови. Здебільшого про те, що на складах робиться. Начебто люди Бенціона ходять по торгових компаніях і вимагають заплатити за охорону складів та пароплавів. У тих, хто відмовляється, склади та пароплави геть розграбовуються. Ну і спритник той Бенціон! Що ж до панцерника, то кажуть, що з Севастополя вже вийшла ескадра і завтра буде атакувати «Потьомкіна». Ціла війна буде. Але ніхто з міста не їде, навколо порту натовпи стоять. Бо ж цікаво, а одесити такий народ, що хлібом їх не годуй, тільки б дай витрішки продавати.

– Козаки відходять! Козаки відходять! – пролітає в натовпі. Невже злякалися козачки і тікають? Люди кидаються до сходів, всім же хочеться до порту. Тиснява велика, поруч зі мною якийсь чоловік у мундирі інженера, з хлопчиком років семи і жінкою. Схожі на відпочивальників, яких нелегка принесла сюди.

– Мішо, Серьожу тримай, Серьожу! – хвилюється жінка. Інженер підхоплює хлопчика на руки, щоб не затоптали. Натовп суне на сходи, де козаків вже немає, а лише один ряд поліцейських, який людей не спинить. Намагаюся дертися від сходів, бо до порту мені не треба, так куди там проти течії людської борсатися! Несе вона тебе, наче листок сухий. Ось вже і на сходах я, натовп потроху сунеться вниз, поліція відступає, коли крик. Видно, як покотився сходами дитячий візок. До нього кидається поліцейський, але не встигає, візок котиться вниз, набирає швидкості.

– Не дивися! – наказує інженер своєму синові й закриває йому очі долонею. А візок перевертається і з нього вивалюється якийсь пакунок. Натовп охає, бо здається, що то дитина. Он поліцейські підбігають, здивовано дивляться на пакунок і розбирають його. Пачки з цигарками. Звідки пачки з цигарками у дитячому візку?

– А, так то контрабандними торгували, у візку ховали, – каже хтось у натовпі, всі регочуть. Тут на сходах з’являються солдати, примикають на ходу багнети до гвинтівок. Натовп кидається зі сходів і несе нас в інший бік. Інженер все затуляє сину очі, важко дихає. Чіпляється за щось і ледь не падає. Падати у натовпі – то майже вірна смерть. Але я підхоплюю його. Десь за спиною тріщать постріли і чути зойки та прокльони.

– Дякую, – каже інженер. – Приїхав із родиною з Риги відпочити, а тут таке. То страйк, то бунт. Сьогодні ж повертаємося додому!

– Я теж, – кажу. – Немає тут чого робити.

Вже з натовпу вибрався, коли хапає мене за руку журналіст, Корній.

– Розповіли мені, як до порту пробратися! Ходімо!

– А що мені у порту робити? На те тарганище дивитися? – згадую я панцерник із його гарматами-вусами. – Ні, дякую!

– Тарганище? – дивується Корній. – А й дійсно, схоже! – сміється він. – Ну, не хочеш, як хочеш, тоді я сам.

Побіг. Ох ці жиди і неспокійні, завжди пригод шукають. Мені ж пригод вже досить, тому вирішив забиратися подалі від порту. Зайшов у найближчу поліцейську дільницю, там всі перелякані й слухати мене не схотіли. Довелося по дорозі у якогось роззяви гаманець витягнути. Хоч це протизаконно і мені не до душі було, але що ж мені було робити? У тому гаманці трохи грошенят було, пішов на вокзал, хотів квиток купити. Але квитків катма. Всі, хто мав у голові клепку і трохи грошенят, тікали з Одеси, бо якщо тут наші адмірали будуть із бунтівниками з важких корабельних гармат розбиратися, то рознесуть місто до дідькової матері. Ну, нічого, думаю, був би потяг, а я вже якось влізу.