Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Чому ж не можна, звісно, можна, якщо щось второпаєте, шановний, – посміюється студент.

Що там мені торопати? Мені дивитися за людиною треба. Пробрався я до зали, під стінкою став, бо вже всі місця зайняті були, слухаю. Той професор Сологуб усівся у першому ряді. Дивно – зала набита, наче оселедці в діжці, а обабіч Сологуба обидва стільці вільні. І ніхто там не сідає. Бояться його, чи що?

Стою, спостерігаю. Спочатку якийсь тип із сивою козлячою борідкою, теж із науковців, хвилин сорок гугнявив щось про якогось там Петра Могилу, я з того мало що второпав, бо сипав він незнайомими словами та різними прізвищами, переважно духовного звання. Могила у нас один на обліку був. Гришка Могила, гравер. Документи фальшиві робив. До Сибіру на каторгу його послали та, кажуть, втік разом із двома бунтівниками із соціал-демократів. Міг і до Києва повернутися, то чи не про його родича мова? Прислухався, але там щось все про сиву давнину та про давнину – нецікаво мені.

От, може, я людина неосвічена і мені спати схотілося, але й професор Сологуб відверто нудився, позіхав, а згодом витяг газету і почав читати, чи робити вигляд, що читає. Я часом теж так роблю, тільки у газеті треба дірку зробити невеличку і спостерігати, хто там ходить. Коли той із козлиною борідкою розкланявся, двоє приват-доцентів ввели професора Давидченка. Дуже вже він старенький, як кажуть – аж порохня сиплеться з нього. Тільки чхни сильніше – змете професора. Та публіка ледь не стоячи вітала старого. Навіть Сологуб газетку свою відклав.

Почав Давидченко розповідати про якогось гетьмана та його життя. Багато говорив. Із того всього я зрозумів, що той гетьман теж бунтівником був, супроти государя зраду замишляв, навіть грошенят вже встиг назбирати на ту справу. Та схопило його наше відомство. Ну, може, і не охранка, але ж і до охранки щось було, бо як же інакше? Без нас ніяк не можна – у державі порядок мусить бути. Словом, схопили того гетьмана, сам государ допитували його з повним пристрастієм. От які тоді государі були, не те що нинішні, які все милують та просвіщають. Але і той государ як не старалися, а розговорити не змогли бунтівника. Кремінь був той гетьман, нічого не сказав. Ще й поводив себе зухвало, государя ображав різними непотребними словами. Бувають і тепер такі гаспиди, особливо серед бойовиків есерівських.

Замислився я, коли ось проголошує Давидченко урочистим голосом.

– А тепер, панове, я маю оголосити абсолютно сенсаційне наукове відкриття, доленосне для нашого любого отєчєства та науки… – Тут Давидченко паузу зробив, ніби актор драматичний. Я вже давно у місті, не зовсім село темне, бо за службовою необхідністю не раз по театрах доводилося бувати, то знаю, як воно робиться. Всі завмерли, подих затамували – чутно як муха в залі бринить.

Та не дали договорити Давидченку, і наукового відкриття не відбулося. Якби хтось сказав, що таке буває між професорами, – в морду би йому плюнув. А тут, у цей хвилюючий момент, підводиться з крісла професор Сологуб і заявляє нахабно, що все це дурня. Отак і каже: «Дурня!», наче візник на Сінному ринку! Більше того, обізвав Давидченка кабінетним хробаком і заявив, що справжня історична наука робиться у полі, на розкопках, а все те, що говорив професор Давидченко, нічого не варте і нічим не підтверджене антинаукове базікання старого маразматика. Що тут сталося, ой нене…

Давидченко, значить, задихатися почав, за серце схопився, його підхопили під руки, а на Сологуба кинувся з кулаками один із професорових приват-доцентів. Але даремно він те зробив, у того Сологуба рука важка, б’є він геть не по-професорськи. Такого ляпасу відважив, що полетів той приват-доцент шкереберть, наче акробат цирковий. Аби не стіна, так до Дніпра б котився. Але за приват-доцента вступилися студенти. Почалася справжня бійка, геть як у шинку на Подолі, а не у храмі науки. З десяток студентів кинулося на Сологуба. Парубійки міцні, видно, що гімнастикою займаються. А той Сологуб регоче та відмахується від них ніби ведмідь від собак. Не б’ється він, а наче бавиться з тими студентами розлюченими. Я нишком вислизнув із зали, бо ще або в морду дадуть, або поліція затримає. А воно мені зовсім не треба. Стою собі під дверима, чекаю на свого клієнта.

Он винесли професора Давидченка, візника зупинили і повезли старого до лікаря. А ось і Сологуба виштовхали із зали, слідом і валізку його викинули. Синець під оком у професора, сорочка подерта. Ганьба наче, а професор Сологуб тим не сильно переймається, а зовсім навіть навпаки – був у доброму гуморі. Обтрусився і пішов собі, весело насвистуючи пісеньку з опери. Знаю я цю пісеньку, їх благородіє насвистує, коли в околотку жалування дають – «Люди гинуть за метал! За метал!» Далі там щось про чорта та танці, воно якось пов’язано. Бачили б ви, які зараз танці безсоромні стали! Ото хлопець із дівчиною притиснуться один до одного і сіпаються, наче скажені. Блуд один, а не танці, точно від диявола!