Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Так я розчулився, що аж заплакав. Відпустив Сологуб мене і зареготав.

– Та йди вже собі, Ромео чортів, до своєї Маруськи, тільки дивися, щоб її чоловік завчасно не повернувся. Бо якщо він різник, то розпотрошить тебе, як кабанчика на Різдво, і присяжні його виправдають, бо ти ж блудодій, родину руйнуєш!

– Ой, я і сам за те думаю! В холодному поту посеред ночі прокидаюся, клянуся, що більше ані ногою до неї, а як тільки чоловік її поїде, так і тягне мене туди. Боюся, та йду, ніби на заклання. Ось ви, пане, чоловік же, мабуть, освічений, скажіть, може, це гіпноз якийсь чи ворожба? Як мені від цієї напасті врятуватися?

Знову Сологуб регоче.

– Блуд це, дурню, блуд! Не ти прутнем керуєш, а він тобою! Тут вже нічого не вдієш. Горбатого могила випростує, блудника теж.

– Ой, не треба про могилу! Не треба! – аж зойкаю, наче злякався.

– Та біжи вже, Казанова різночинський!

Піддав мені рукою по спині, аж на рись я перейшов. За рогом став, віддихався. От ганьба… Мене досвідчені конспіратори не помічають, а тут якийсь професор за коміра схопив. Ні, цього у звіт не писатиму, щоб потім не мати від їх благородія прочуханки. Кожна людина має право на помилку, головне виправити її. Почекав, доки мій об’єкт зайшов додому і у вікнах погасло світло, зітхнув із полегшенням, постояв ще півгодини для порядку і сам пішов спати.

На ранок пішов я в контору просити їх благородь, щоб когось іншого приставили до професора Сологуба, бо мені не можна – він вже мене знає в обличчя. Тому одразу до начальственного кабінету.

Сидить Мельников у кріслі, папіроску палить і газету читає. Не знаю як хто, але я завжди починаю газету читати з кримінальної хроніки. Там історії з життя, а не розумування пустопорожнє. І ось дивлюся на газету, а там на останній сторінці заголовок – «Таинственное убийство профессора Давыдченко». А далі – адреса будинку, де покійний жив. Я прочитав і аж перед очима в мене запаморочилося, бо це я ж там під парадним Сологуба чекав, коли він із невідомим зустрічався! Значить, із Давидченком і балакали, згоди не дійшли!

– Ваше, благородіє, кричу, я знаю, хто вбив його!

Поклав Мельников газету і дивиться на мене здивовано.

– Хто кого вбив, Ванько?

– Та професора ж, Давидченка!

– То не наша підслідність, – каже Мельников і позіхає байдуже, – доповіси приставу Вороньку, він тією справою займається.

– Ви не розумієте, ваше благородіє, це сама що не є наша справа, бо вбив Давидченка не хто інший, як професор Сологуб, а він – наш клієнт!

Дивляться на мене їх благородь, зацікавилися.

– Нічого не наплутав, Ваню? – питає штабс-капітан. Та хіба я можу про серйозні речі перед начальством плутати? Та ніколи!

Підняли ми справу по професору Сологубу. Виявився він ще тим фруктом. Займався наукою етнографією. Що воно таке я не знав, їх благородіє почали пояснювати, але й самі заплуталися. Ну, науки то справа темна і невдячна, для жидів забавки. Головне, що цей Сологуб об’їздив півсвіту. І не те щоб по країнах панських мандрувати, у Париж чи в Баден-Баден, як усі люди, так ні, ліз до чорта на роги, куди ще Макар телят не ганяв. Мав наукові роботи про звичаї індіанців Юкатану (це не знаю і де) та гірських афганських племен (а з цими у Туркестані достатньо навоювався – люд злий та затятий), про міфологічні чудовиська у фольклорі південного Поділля (це у нас, біля Бессарабії) та побут бедуїнів Північної Африки (це десь за Кримом, як сказали їх благородіє). Розмовляв професор безліччю різних мов, був чудовим стрільцем, володів прийомами японської боротьби та хвацько вмів метати ножі. Ось тобі й професор! Кажу ж, у цирк йому треба, ось там би був улюбленцем публіки! Бо який він там професор? Тим більше, що якщо з дикунськими племенами він дружив, то з професорським плем’ям ужитися не зміг і в академічному середовищі був ізгоєм. Його б давно вигнали, якби не оті польові здобутки, за які поважали його чи не по всій Європі. Були у справі й доноси, що от наче на Юкатані Сологуб брав участь у тамтешніх кривих культах із вириванням серця і вживанням свіжої людської крові. Але сам професор те спростовував, а інших доказів не було, то залишили донос без реагування. Так і лишався Сологуб у професорах. Дивним було те, що більш-менш ладнав він лише із покійним Давидченком і був вхожим у його дім. То чого ж тоді вони горшки побили?

Одразу по тому поїхали ми з Мельниковим на місце злочину. Там ще поралася поліція.

– Доброго дня, Іване Карповичу! – простягнув мені руку пристав Воронько. – Якого дідька тобі тут треба, Мельников?