Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Дивлюся я на Мельникова і дивуюся, яка це муха їх благородіє вкусила? То тупотів ногами, кричав, що українців придумали в австрійському генштабі з метою вчинити капость нашому любому отєчєству, а тут таке править. Чи перевірка якась? Придивляюся до пляшки. Та ні, майже повна і не тхне від їх благородія. Та й щоки в них не рум’яняться, як яблуко «Ранет» у жовтні.

– Ваше благородіє, я ось тут не можу зрозуміти. То ж раніше ви … – питаю здивовано. Та Мельников навіть договорити мені не дав!

– Знаю, Ваню, знаю, що ти хочеш спитати. Але українці то одне, а мазепинці то зовсім інше. Українцем тепер бути цілком законно, бо нещодавно імператорська Академія наук визнала з різницею в два голоси українців окремим народом. А Академія наук то є установа офіційна. Як постановили, то так воно і є. Окремі, значить окремі.

– Окремі від кого? – питаю обережно, бо нічого не второпав із того, що його благородь городить.

– Ні від кого! – розсердився Мельников, аж кулаком по столу гепнув. – Ти, Ванько, тут мазепинство не розводь. Просто окремим! Краще кажи чого приперся?

– Так, ваше благородь, я по справі Давидченка.

– І що?

– Гнила це справа, ваше благородь. Даремно ви її у поліції забрали. Нехай би краще у пристава Воронька голова за те боліла. Бо той Давидченко політикою не займався, з бунтівниками не знався. Та й те, що його професор Сологуб вбив – тепер сумнівно. Не поводять себе так вбивці. Не було взагалі за що йому Давидченка вбивати – грошей той особливих не мав, для ревнощів та всякого такого він застарим був, та й заздрощі відпадають – покійний іншою наукою займався. Мотиву не було, ваше благородь…

– Мотиву, кажеш не було? – питає Мельников. – Ось він, мотив! – потряс штабс-капітан стосом паперів. – Є мотив, Ваню! Та ще й який! Недаремно ми за це взялися. Там про сотні мільйонів рублів йдеться. Ти чув щось про скарби малоросійського гетьмана Полуботка?

– Це той, що колись зрадив государя? – питаю.

– Той, Ваню, той. Професор Давидченко якраз займався пошуками тих скарбів. Усе тут, у цих паперах! Дві скрині з золотими червінцями під охороною сотні козаків відправив бунтівник Полуботок до Лондона і поклав у банк Ост-Індійської компанії. І вони там довгенько лежали та відсотками приростали. І так приросли, що тепер це вісімсот мільйонів рублів золотом, Ваню! Уявляєш?

Та як таке можна уявити? Я й одного мільйона не уявлю, в голові він мені не вміщується. Якось мені написали його на папері, так від тих нулів аж в очах замиготіло.

– Ні, завелика то для мене цифра. Ось тисячу ще можу уявити, а більше, то вже важче.

– Неважливо! Я встиг навести деякі довідки щодо цього. Тож ми, Гудим-Левковичі-Мельникови тепер є законними спадкоємцями цих грошей, як і Сологуби, бо, виявляється, ми з ними далекі родичі, у нас у жилах гетьманської крові дещиця є! А прямих нащадків не залишилося, урвався рід Полуботків ще півстоліття тому. Ось тобі й мотив! Сологуб вбив Давидченка, щоб ніхто про скарби не дізнався та щоб їх одноосібно привласнити!

– Тоді це ж чисто кримінальна справа, – кажу.

– От, Ванько, немає в тобі польоту думки! Яка, до дідька, кримінальна, коли Сологуб може ті гроші потім мазепинцям передати, або ще на якісь капості антидержавні! Ось у одній із статейок своїх він пропонував викупити острів у Тихому океані, заселити туди українців і створити Південну Січ та ще й під гарантіями великих держав.

– І що?

– А те, що це державною зрадою пахне! Українці мусять в імперії жити, а не по всяких островах, та ще й під іноземними гарантіями! Бери хлопців і їдемо брати того Сологуба ще тепленьким, я за ордер вже поклопотався!

Ну, дурне діло – нехитре, цього ми добре навчені. Але увірвалися ми до квартири Сологуба, а там лише служник, азіат косоокий, щось по своєму ґелґоче, мовляв, моя твоя не понімай. Ну таке ми вже проходили. Дав раз-другий Мельников йому в зуби – одразу мову згадав. Виявилося, що прогавили ми того Сологуба, поїхав він дві години тому, а куди не сказав. Обіцяв за кілька днів повернутися. Перетрусили ми його квартиру. Цікаво там наче в музеї – зброї чудернацької дикунської по стінах розвішано, глеки різні дивні та ще багато всяких чудасій. Та нічого з того, що для нас би службовий інтерес становило, ми не знайшли, навіть якоїсь газетки завалящої бунтівницької – чисто все.

Вже пізно ввечері прийшов я додому, впав у ліжко, та сон не йде. Кручуся з боку на бік – щось муляє мені у цій справі, ніби цвях у чоботі. Не так тут все просто. Шукав щось важливе вбивця у квартирі професора Давидченка, а по тих паперах, якими його благородь так тішиться, ногами ходив. Виходить, не їх шукав. Мабуть, та річ якось пов’язана з тим, що мав оголосити покійний тоді в університеті. Значить, Сологуб знає що, раз не дав Давидченку це зробити, влаштувавши скандал і бійку. Може, він і вбив – сам же мені сказав, що револьвера носить, із покійним мав серйозну сварку і чолов’яга геть непростий. Але тоді чому Сологуб, помітивши стеження за собою, так спокійно поводився і навіть не запідозрив у мені філера? Ні, мабуть, не він…