Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Ген-ген, не звариш зараз каші з його благородієм, їй-бо, не звариш. Ну нічого, може, попустить згодом. Вхопив я нишком свіжу газету з його столу.

Начальство зайняте, хлопці розбіглися по завданнях, а за мене Мельников забув. Сів я у філерській, відкрив газету і мало не підскочив. Сьогодні ж похорон Давидченка! А там завжди навколо покійного багато різного люду збирається, почути щось цікаве можна. Побіг я на цвинтар, приєднався до процесії, велелюдної досить. Розмови тихі слухаю. Всі покійного добрим словом люди згадують, дивуються дикунському вчинку Сологуба та гадають, хто ж убив старого. Ворогів чи заздрісників покійний не мав, поважали Давидченка університетські. Той приват-доцент із козлячою борідкою виступив із промовою, все бідкався, яку втрату понесло любе отєчєство та наша славетна наука. Він говорить, а я все озираюся нишком. Люду тут чимало, переважно публіка університетська. Тільки двоє жевжиків мені одразу не сподобалися. Чужі вони у цьому натовпі. Обом років по тридцять, стрижки короткі, військову виправку видно, хоч у цивільні костюми вбрані за останньою модою. З іншими вони тут, вочевидь, не знайомі. Служба йде, а вони хрестяться через раз, очима по натовпу пасуть, наче когось видивляються. Ну я тут теж не зовсім свій і виділяюся посеред професорів, тому я бочком-бочком до хористів. Службу я знаю, голос у мене добрий, тож тягну з ними – «вічная пам’ять». Батюшка хоч косує здивовано, але нічого не каже, робить свою справу. Хористи почали було штовхатися, але я шепнув, що ані на гроші, ані на горілку по трудах не претендую, просто співаю з величезної поваги до покійного. То й залишили вони мене в спокої.

А місце тут вигідне, всіх видно. Ось іще один – монах, той, що кінець світу на вчора обіцяв. І борода в нього руда. Чи не з неї я жмут уночі вирвав? Придивляюся, але не помітно. Та й мало у кого ще руда борода в нашому місті… От хоча б у отця-ректора духовної академії, що поруч стоїть. Але він хоч особа духовного звання, однак теж професор і, мабуть, знав покійного. А цей монашок мені не сподобався. Хреститься собі та зиркає довкола спідлоба злодійкувато. Очі недобрі, колючі… Ну що такого з покійним могло пов’язувати? Та й статурою він із тим нічним візитером схожий. Але ж наче особам духовного звання із ножакою на службовців охранки кидатися не пристало…

Відспівали професора Давидченка, університетські пішли пом’янути чаркою за православним звичаєм. Хоч невіруючі вони переважно і до церкви особливо не вчащають, але ж наші, православні невіруючі, у горілочку вірують.

А я тихцем за тією парочкою молодців у цивільному – дуже вже не сподобалися вони мені, навіть більше ніж той монах. Кого вони виглядали? Чи не Сологуба, бува?

Простежив я за ними до готелю. Не місцеві ті двоє, знімали номери в «Марселі», зареєструвалися під іменами Іван Генрихович Гаккен та Павло Альфредович Мільке, комерсанти з Петербурга. Авжеж, комерсанти, ще б хористками записалися… Офіцери вони та ще й не з таких сіромах, під орудою яких я у Туркестані служив. Треба буде доповісти про них Мельникову…

Ще бігав у конторських справах, потім зайшов до трактиру, замовив стопку горілки, щоб день важкий запити. Тут до мене пристав Воронько, підсідає з кухлем пива. Він полюбляє оце трактирами вештатися у цивільному, послухати за пивом про що люди гомонять та з половими пошептатися.

– Ну, як справа Давидченка просувається? – питає.

– Таємниця слідства, – відповідаю ввічливо і плечима стинаю, мовляв, що тут скажеш, коли нема чого казати.

– Значить, ніяк, – сміється Воронько, а я лише зітхаю.

Запалив Воронько папіроску.

– Знаєш, Іване Карповичу, як Мельников у мене цю справу забрав – я перехрестився нишком. Погана то справа.

– Чому погана? – питаю, наче здивовано, а сам анітрохи не дивуюся, бо й сам знаю, що гнила якась справа.

Глянув на мене Воронько серйозно.

– Як Мельников на ній в’язи скрутить – мені того пихатого панича не шкода, а ти, Іване Карповичу, шануйся. Погана це справа. Чому – не знаю, але маю таке відчуття. А відчуття у нашому ремеслі річ важлива.

– Це точно, – погоджуюся. – Слухайте, Микито Гурійовичу, от ви в поліції давно служите. Може, десь бачили ось таке? – і показую йому ножа, якого нічний гість залишив. Воронько узяв, покрутив у руках, заточку пальцем перевірив. Потім побачив вісімку та хрест на колодці й побілів. Сахнувся він того ножа, ніби отруйного гада, і швидко під руку мені засунув, щоб ніхто не побачив. Мовчить, озирається. Якби хто сказав, що Воронько якогось там ножа злякався, то не повірив би. Озброєних душогубів не раз сам-один арештовував, а минулого року про нього всі місцеві газети писали – злодії вбили хазяїна і дім підпалили. А там діти малолітні лишилися. Двох вже непритомних дітлахів виніс пристав Воронько з палаючого будинку! Одразу за ним вже дах обвалився. Обгорів тоді він та диму наковтався – дивом живий лишився. Вогню людина не боїться, а ножа якогось злякався. Чи не дивина?