Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Доправив монаха до холодної, щоб зранку вже розбиратися. Коли бачу, ще горять вікна у їх благородія, то пішов доповісти.

– Узяв одного типа. У рясі ходить, наче монах, але не монах він, бо при зброї, ланцюгами на голе тіло обмотаний і за мною слідкував.

– Цікавий субчик, – позіхає Мельников і видно, що зовсім йому те нецікаво, – завтра зранку подивлюся, бо зараз ніколи – клопотання пишу до Міністерства закордонних справ, щоб посприяли у отриманні спадку, бо ті кляті англійці страшенні сутяги і не хочуть грошики мої повертати.

– А ще той странник божий до квартири Давидченка приходив вночі, шукав щось. І з ножакою на мене кидався, гаспид, а я ж при ісполнєнії був, – додаю.

– То ж по справі Давидченка! Що ж ти раніше не сказав! Ану веди сюди голубчика! – аж заволали їх благородіє. – Або ні! Я сам у підвал спущуся, веди його в кімнату для допитів!

Все їх благороді цікаво, що Давидченка стосується, бо покійний професор нібито щось про скарб гетьмана Полуботка дізнався. Ну Мельников – зрозуміло, а чому той монах у цю справу вчепився? Чи, до дідька – він теж нащадок гетьмана і якийсь там далекий кузен їх благороді? Хоча, як справді гроші такі великі, як Мельников каже, то зацікавлених буде багато. З усієї імперії сотнями посунуть ті легкобитники, родичі вони чи ні бунтівному гетьману. Спустився я в холодну, дивлюся – вже прийшов до тями арештований, стогне і за голову тримається. Я його за шкірку і до штабс-капітана.

– Іди, Ванько, додому, а в мене вся ніч попереду, допитуватиму підозрюваного, – аж руки потирає його благородіє. Я зачинив двері й чую – як гаркне Мельников:

– За що ти, негіднику, професора вбив? Що шукав у його квартирі?

А той наче мимрить щось тихо у відповідь, але крізь двері не чути.

– Мерзотнику, ти людину вбив! – знову кричить Мельников.

Їх благородь кажуть, що коли ведеш допит, треба підозрюваному електричною лампою в обличчя світити і при тому питати строго. Це начебто в північноамериканських штатах їхні сищики придумали і натішитися тим не можуть, розкривають справи, наче горіхи лускають. Та я думаю – брешуть ті американці, бо ані гірше, ані краще не стало у Мельникова із розкриттям від тієї лампи електричної.

Зранку я пішов на Бібіковський бульвар, до готелю, де оті двоє офіцерів жили, яких я у цивільному на похороні угледів. Підозріле оте одягання їх. Офіцер завжди своїм мундиром пишається, бо дамочкам мужчини при мундирі куди більше подобаються, аніж цивільні. А тут же видно, що офіцери, а у цивільному. Та у готелі я їх не застав.

– Ось тут сиділи ті паничі, кофій пили та газетку читали. Навіщось порвали її. А потім спіймали лихача і погнали кудись, – бідкався офіціант із готельного ресторану. І дійсно, дивлюся, що вирваний шматок на одній сторонці.

– Братіку, а чи немає в тебе такої газети, тільки цілої? Стаття там цікавенна, – скосував я оком, – «Біржеві новини хлібних ринків Півдня Росії» називається. Дочитати страх як хочеться.

– Та не знаю, чи є ще, це ж дивитися треба, а може, й хлопчика посилати доведеться.

– А ти подивися, дорогенький, уважно, – кажу і даю йому гривеник. Бачу, мармиза в нього, наче у кота, якому в воду лізти. Балувані вони тут. Ще гривеник додав – приносить він на таці ту газету. Перекинув я сторінку – а там об’ява була, що цирк до Києва приїхав. Мсьє Тікка та мадам Полі. У програмі проїздом зі столиці злий клоун Путя з дресированим ведмедем Дімкою у номері «Вставання з колін», заклиначка отруйних змій, незрівняна Юліана з номером «Коса смерті», силач Віктор зупиняє коней у номері «ПРУ-У-У-У!» і збиває шапки зусиллям волі, карлик Онаній рятує сміхом, добрий клоун Трутя жонглює глечиками, факір Симонелло викликає страшних демонів минулого і ще багато іншого.

То добре, цирк я люблю, це тобі не театр. У цирку все зрозуміло і весело, тільки шкода, що там рідко буваю, бо мій клієнт переважно драматичний театр та оперу відвідує. Я швидко спинив візника і до цирку. Оббіг перші ряди – немає моїх паничів. Ну не на гальорку ж вони квитки купили…

Але цирк це ж не тільки шатро, дав п’ятак якомусь здорованю в розшитій мішурою уніформі й вискочив за куліси. Ген-ген, думаєте, цирк – то лише блискітки та софіти? Як би не так. За лаштунками там брудно, тісно і лайном смердить. Але навіщо поважній публіці те все бачити?

Крадусь тихенько, аж тут як гарикне щось над вухом, аж покотився по землі мій картуз. Вже і револьвер вихопив, а то ведмідь у клітці сидить, дивиться на мене, наче кіт на холодець. Аж у горлі пересохло, ледь же не пристрелив ту скотину від несподіванки. Уявляю, який би скандал всілякі писаки ліберальні підняли. «Охранка полює на тварин!», «Вбивці за фахом» і таке інше. Вони вміють, гади такі, розбурхувати те, що не треба.