Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Від клітки з ведмедем відійшов, нахилився підібрати картуза, коли бачу ноги знайомі. Визирнув обережно, а це ж вони, соколики мої, заходять в один із фургончиків. І до кого це вони? Якби ще один, можна було подумати, що до незрівняної Юліани. Але ж удвох на побачення не ходять. Прокрався, припав вухом до стіни і слухаю.

– Давай документи! – цідить хтось. Вимова не тутешня, так начальство петербурзьке розмовляє, що сюди приїздить із перевірками крівці з нас попити.

– Немає в мене ніяких документів, – а цей голос я знаю! Це ж професор Сологуб, що він тут робить?

– Ти з нами не жартуй. Ти вбив професора, то й документи в тебе! – шиплять ті гості, а Сологуб на їх слова обурюється.

– Старого Давидченка ви вбили, а ще комедію ламаєте… Ну ви й мерзотники, панове, це ж все одно що дитину вбити. Загинув старий мрійник, я ж йому казав…

– Ми не вбивали, не клей дурня. Де документи? – торочать пітерські.

– А хто тоді вбив?

– Ти і вбив, на тебе вже й ордер на арешт виписали! Де документи?

Оце так-так! Звідки про ордер знають? – дивуюся я.

– А що ви тут робите, дядю? – шепоче мені хтось на вухо, я знову смикнувся від несподіванки і вдарився головою, аж будиночок дерев’яний загудів.

– А ну подивися, що там! – каже інший голос всередині. Я озираюся, де б сховатися.

– Сюди! – шепоче мені дитячий голос. Там поруч сіно було в тюках, у ньому я і сховався разом із якимось замурзаним хлопчиськом. Це він мене налякав. Удвох сидимо, скрізь сіно дивимося, як вийшов один з офіцерів. Руку в кишені тримає, мабуть, на револьвері. Пройшовся навколо будиночку, під нього зазирнув. Не знайшов він нічого підозрілого і повернувся.

– Чого вони до Рудика причепилися? – питає хлопчик.

– До кого?

– До Рудика. Хто вони такі й чого від нього хочуть? – питає хлопець, а я згадую шевелюру руду Сологуба. Він, чи що?

– А що цей Рудик у вас робить?

– З гирями виступає, він сильний! А ще показує фокуси дикунські, – шепоче хлопча. Ну, тоді точно Сологуб, думаю, згадую, як він мене граючи підняв, а в мене ж кістки важкі.

– А ти хто такий?

– Я – Павлуша. Сирота, при цирку живу.

– Значить так, Павлушо, більше до мене зі спини не підходь і не лякай! Бо я чоловік нервовий та озброєний, і випадково застрелити можу. А тепер сиди тут, а я послухаю, про що ті жевжики з твоїм Рудиком балакають.

Підкрався я до будиночку, слухаю розмову.

– Як у тебе немає, то де ж тоді документи професора? – питають офіцери.

– Не знаю. Мабуть, не ви єдині ті папери шукаєте. Можу припустити, що ними зацікавилися вісьмаки.

– Хто? – здивовано питають.

Сміється Сологуб.

– Ви, панове, мабуть, даремно за це взялися, якщо ніколи не чули про таємний Відділ протидії схизмам та єресям або просто Восьмий відділ Священного Синоду.

Що то за дива? Ніколи не чув про такий. Хоча у нашому любому отєчєстві все може бути, як його благородь часом каже – умом його не збагнути.

– До чого тут синодальники? Здається нам, що ти вбив і просто морочиш нам голову, – каже один із гостей недовірливо.

– Слово дворянина! – каже Сологуб таким тоном, наче знущається.

– Мерзотнику, як ти можеш про дворянство своє згадувати, коли в цирку виступаєш! – гримить прокурорським голосом інший.

– Імператори римські на аренах виступали, з дикими звірами билися та рабами, я тільки гирі кидаю та фокуси показую, – сміється Сологуб.

– Немає до тебе довіри! Ставай до стіни!

Коли чую я, що наче скрипнули сходи, які до будиночка вели. Я припав до землі й бачу – дійсно ноги чиїсь видно. А черевики мені неабияк знайомі – з кованими підборами. Голова і досі від них болить. Та це ж монашок мій! Тільки як він з околотку вибрався? Невже втік? Ніколи такого ще не було, щоб хтось від нас тікав!

– І ви теж до стіни. Нумо! – наказує монах, пізнаю його голос! Я вже за сьогодні стомився дивуватися. Чи в нього що – брат-близнюк ще є? Що носить такі самі черевики? Та що ж це таке відбувається?

Чую, як Сологуб регоче.

– А ось і святий отець із восьмого відділу. Тільки-но про вас згадали. Чого це ви ще досі не в Петербурзі? Професора Давидченка вбили, документи забрали, наче саме час вже поклони бити та гріх смертовбивства відмолювати?

– Ставайте до стіни, грішники. Кайтеся і кажіть, як на сповіді – у кого з вас документи професора Давидченка? Я довго допитуватися не буду, панове сашківці та інші скоморохи. Враз упокою, – каже чернець.

Знову регоче Сологуб.

– Немає в мене документів. Ось ці добродії вже все обшукали і вбивати зібралися. Вони ж такі, що як не потрібна їм людина, то одразу вбивають. Що за звичка така неввічлива, га, панове?