Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Забирайся, і щоб я тебе довго не бачив, бо власноруч пристрелю мерзавця! – сичить Мельников і по очах його бачу, що не жартує. Ну, мене двічі просити не треба у таких випадках, миттю здимів із розлючених начальственних очей додому.

Не знаю, що про це і думати. Ми ж охранка, стовп самодєржавія, а не меблірашки для побачень із погодинною оплатою, щоб отак затримати і тут же відпускати з реверансами всяких мерзотників. Монаха того самого, який ледь мене не вбив, виходить, він теж відпустив! І хто це все такі? Той монах? Ті офіцери? Яку гру вони ведуть, до чого там Сологуб із Давидченком?

Вдома сів я ті документи дивитися, але так нічого не зрозумів із них, бо мови не знаю, а показувати комусь лячно, коли довкола них така катавасія зчинилася. Хтозна, що там написано. Мабуть, щось дуже важливе, коли стільки до них охочих. Тим більш той монах називав Сологуба масоном. Взагалі, чорносотенці усіх, хто їм не до душі, жидомасонами називають, можна не зважати. А раптом дійсно масон? Оце так затіялося!

Від всієї цієї складності в мене голова розболілася і я ліг спати. А вранці чую – хтось у вікно тихо шкребеться. Дивлюся – Павлуша, хлопчик із цирку. Ото я здивувався.

– Чого тобі?

– Вас Рудик на зустріч запрошує.

– А ти звідки знаєш, де я живу?

– Та пішов за вами.

– А чого я тебе не бачив?

– Як мене побачиш, коли я малий? На малих ніхто уваги не звертає, – сміється він. Оченята хитрі, під одним синець.

– А це хто тебе прикрасив?

– Та б’ють мене у цирку, я ж сирота. Поки Рудик був, не чіпали, бо він мене захищав, а як втік, так тепер і заступитися нікому.

– Ну, воно сироті завжди важко. Гаразд, пішли до Рудика.

Коробку з паперами сховав у потайному місці, узяв браунінг і пішов. Як то кажуть, якби знати, де впадеш – соломки б підстелив. Виходжу з будинку, а малого немає. Дивно, думаю, де ж подівся? Коли чую мотор автомобільний неподалік деренчить. Тут би мені й насторожитися, бо ж у цьому закутку автомобілі рідко їздять. Але я Павлушу видивлявся, думаю, може, за рогом він мене чекає, конспіратор малий? Та тільки я завернув, аж тут машина біля мене зупиняється і з неї мої знайомці-офіцери вискакують. Один із них як загилить кулаком у живіт, щоб аж переламало мене навпіл. Запхали в машину, витягли зброю, під ребро револьвера встромили, щоб не рипався.

Відвезли у ярок неподалік, мотора не глушать. Розумію, що геть погані мої справи, як стрілятимуть, ніхто і не почує. Викинули мене з машини і знову давай духопелити.

– Це тобі, мерзавець, що на офіцерів зброю підняв, – кажуть і гилять.

Посміюються поганці.

– Знай своє місце, смерде! – знову б’ють.

Кастетом душу вибивають, наче якісь мастерові з передмістя, а не благородні паничики.

– Це тобі наука, бидло, щоб не смів більше панів офіцерів вулицями водити, – цідить один із них.

Далі б’ють. Потім заморилися трохи.

– А зараз у нас до тебе розмова є, – каже один.

А я вже впав, шмарклі криваві по землі розмазую. Ховають вони кастети свої до кишень. А кастети ті особливі, посріблені, і з гербом нашого любого отєчєства – орлом двоголовим.

– Де документи професора Давидченка?

Ось воно що… Продав мене його благородь із потрохами, розказав про те, що я теж був у квартирі Давидченка та ще й видав, де я живу. Це ж секретна інформація, на злочин службовий пішов, сволота, заради тих примарних грошей гетьманських…

– Які документи? Я їх в очі не бачив, паперами штабс-капітан Мельников займався… – починаю було дурня клеїти, а вони давай мене ногами гамселити. Нещадно, не стримуючись. Добре хоч штиблети у них легкі, м’якенькі, з підошвами тонкими. Аби важкі та з підковами, так весь би дух із мене вибили.

– Де папери, мурло? – стервеніють.

Зараз, панове хороші, так я вам і сказав, щоб ви мене тут же і пристрелили, як того професора Давидченка. Час на моєму боці, я в житті й не таке терпів, а раптом хтось тут ітиме та ґвалт здійме чи якимось дивом городовий загляне. Лише витерпіти…

Знепритомнів я, наче у мороку здавалося мені, що сталося щось. Крики якісь, останнє, що бачив – роз’юшену в кров морду одного із моїх знайомців, котрий чомусь лежав поруч зі мною, та срібну підошву грубого дубця із чорного дерева, інший кінець якого губився десь в осяйній височині.

Прийшов я до тями у якійсь незнайомій кімнаті, все немилосердно боліло. Обстановка бідненька, схоже на дешеву найняту квартиру. За столом сидів Сологуб і зосереджено дивився на шахову дошку із кількома фігурами. Поруч лежав величезний чорний револьвер системи «Сміт і Вессон» та стояла масивна склянка, наполовину налита брунатно-бурштиновою рідиною. Мій ніс вловлює знайомий аромат – мабуть, професор, як і їх благородіє, теж коньячок полюбляють. Сологуб скосував оком на мене.