Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Ну, гаразд, – каже Сологуб, – тут ось яка історія. Давидченко історією українського козацтва все життя займався і йому пощастило знайти заповіт гетьмана Полуботка. Довкола цього заповіту багато всіляких дурниць наплели. Говорять про кілька діжок із золотом, котрі він начебто сховав від царя у англійському банку. Ця байка відома кожному, хто займався історією тих часів, однак ані підтвердити, ані заперечити її досі ніхто не міг. Та професору Давидченку вдалося добратися до істини, розшифрувавши таємні записи гетьмана. У розшифруванні я допоміг покійному, бо мав у цій справі неабиякий досвід. Я і письменами майя займався і рунами. Так ось, виявилося, що насправді скарб Полуботка існує, однак це не гроші. Діжки із золотом – це всього лиш блискуча містифікація гетьмана для відволікання уваги шпигунів государевих. Сотня козаків везла діжки, набиті залізом. І хитрість спрацювала, бо діжки ті потягли за собою до Англії цілу тічню агентів Таємної канцелярії, твоїх попередників. А справжні скарби тієї ж ночі з гетьманського палацу таємно вивезли троє найдовіреніших людей і надійно сховали. Ці скарби – старовинні реліквії, а не гроші. Однак, на жаль, я не знаю, де вони заховані, усіх документів я не бачив, лише кілька листків із тайнописом, – розводить Сологуб руками, відпиває коньяку. – Хочеш?

– Та можна трохи.

Сологуб наливає мені келих і продовжує.

– А тепер за цими паперами полюють сашковці та синодальники. Давидченко був мрійником і, мабуть, не зовсім усвідомлював, що знайшов. Я намагався завадити йому оголосити публічно про цю небезпечну знахідку, та, напевно, старий встиг бовкнути кому не слід. Ось його і прибрали, – зітхнув Сологуб.

– А хто такі ці два молодики і той чернець?

– Ті двоє з сашковців, або як вони себе називають – Товариство рєвнітелів імперії імені святого благовірного князя Олександра Невського. Це таємне офіцерське товариство, що прагне великої європейської війни та звільнення ісконно руских людей у Галіції, що томляться під австрійським ігом, а в майбутньому – розповсюдження влади імперії аж до Парижа, як було то у 1813-му році. Подейкують, сашковці навіть хочуть відречення царя на користь його брата, великого князя Михайла, оскільки вважають Миколу Другого занадто м’яким та ліберальним для втілення своїх планів. У них потужні зв’язки при дворі та у колах вищого офіцерства, серед них є і високі чини охранки.

– Так ось чому його благородіє так злякалися! – розумію я.

– Так. Йому, мабуть, такі прізвища назвали, про які він і подумати боявся.

– А чернець, що за цабе?

– Чернець той – чиновник із особливих доручень Священного Синоду. Точніше, емісар таємного восьмого відділу Священного Синоду, він же відділ по протидії схизмам та єресям імені апостола Фоми, того самого, який ні в що не вірив. Синодальники не менш цікаві екземпляри, ніж сашківці. Вони вважають себе священною інквізицією Третього Риму і в методах дуже неперебірливі. У тих синодальників є ціла міфологія, якщо її звести до головного – не за горами друга отєчєствєнна війна та кінець світу, і в останній бій із вселенським злом демократії та соціалізму піде православне воїнство на чолі з государем на білому коні. І це в епоху броненосців та аеропланів – сміх та й годі, але до них благоволить дехто з височайшого сімейства і вони теж мають своїх високопоставлених покровителів у різних відомствах. І хоч самого восьмого відділу формально на паперах не існує, вплив його досить серйозний. І там, де поліція діяти не може, вони діють дуже нахабно і рішуче, не дивлячись на те, що переступають закон. Вони вважають себе вищими за людські закони, бо думають, що захищають закон Божий. Ось такі справи.

– І чого це вони схопилися за ті скарби Полуботка, тим більше, як їх і немає?

– Грошей немає, золота…

– А що є?

– Ой, Ваню. Навіщо воно тобі, усе це знати? Менше знаєш – довше живеш.

– Це коли як, пане професоре. Інколи тільки якщо знаєш, то живим залишаєшся. Казав мені колись один розумник, що тільки правда людину вільною робить. То вже розповідайте.

– Ну, як хочеш, Ваню, як хочеш. Справа в тому, що залишив по собі гетьман Полуботок Шаблю та Хрест.

– Що, що?

– Шаблю та Хрест. З великої літери, Ваню, і те й інше. Бо це не пересічні антикварні витрибеньки, а святі реліквії українські. За ними Москва давно полювала і Петро Перший теж їх шукав. Але як не крутив він жили Полуботку, та не розповів гетьман, де їх сховав. Багато часу з тої пори минуло, але як тільки почули круки московські, що знову віднайшлися реліквії полуботківські, то відразу наскочили, бо ж знають їх ціну.