Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Є у нас держава, – кажу, – Російська імперія з домом Романових на чолі.

– Не наш то дім, чужий, і ми лише служники в ньому. Тому ми свій хочемо мати, де будемо господарями.

– То ви таки бунтівник?

– Ну з точки зору охранки – так, – киває професор.

Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався – якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще ж бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?

– Мені щось про тих сашківців і синодальників треба, якісь документи. Щось таке, щоб відчепилися вони від мене, – кажу.

– Еге ж, просто так не відчепляться, Ваню. Знаєш ти забагато, вб’ють вони тебе. Ось тому і кажу, що треба тобі на наш бік приставати, – спокушає Сологуб.

– Ні, звиняйте, я государю і отєчєству присягав.

– Ну тоді як знаєш, – стинає він плечима.

– То дістанете документи якісь на них?

– Намагатимуся.

– І ще одне, пане професоре, раз вже така справа – не вважайте мене нескромним, але ходити мені важкувато після тої пригоди із сашковцями, тому мені ціпок потрібен. Мені без ціпка ніяк. А у вас он який ціпок чудовий.

– Ціпок так ціпок.

На цьому вдарили по руках. Другого дня зустрілися ми в сквері, як і домовилися. Я і не признав спочатку Сологуба – сюртук довгополий, на голові крислатий чорний капелюх – чисто тобі жидівський рабин. Присів він на лавку біля мене і поставив собі на коліна саквояж із жовтої шкіри із знайомою мені золотою монограмою у вигляді літери А з мечів.

– Цей саквояжик я з автомобіля сашковців ще тоді прихопив. Цікавенні там папери виявилися, користуйся, Іване Карповичу, на свій розсуд, дай Бог, щоб допомогло. Ще додав на синодальників, на них не густо, та теж є дещо цікаве, – каже професор.

Передав я Сологубу коробку з паперами, яку в кабінеті Давидченка знайшов, і перехрестився нишком, що скараскався я нарешті тих скарбів. Погортав трохи папери, котрі на Давидченкові виміняв, схопив валізку і мерщій до фотосалону свого давнього знайомця Гюнтера Шульца.

Він ото все перезняв.

– Пане Гюнтере, я не маю друзів, а із моїх знайомців, мабуть, лише ви є людиною порядною та чесною. Тому мушу просити вас зберігати цю валізку, допоки зі мною нічого не трапилося. Якщо почуєте, що я пішов із цього світу з будь-якої причини – розішліть ці папери по газетах ліберального спрямування. А ще краще – до іноземних – англійських чи французьких. Наше знайомство я ніколи не афішував, тому це вам небезпеки не становитиме. І ось вам п’ять червінців на можливі поштові витрати.

Дивиться на мене Гюнтер. Інший би схопив гроші й що хоч пообіцяв, але цей вагається. Бо чесний. Зараз таких вже і не залишилося, чесних.

– Ну, добре, Іване Карповичу. Лише з поваги до вас.

– Дякую, Гюнтере. Сподіваюся, що турбуватися вам не доведеться.

По тому побіг я на Бібіковський, до «Марселю». У дверях із доктором зіткнувся, розкланявся із ним чемно. Зайшов у номер і дивлюся, а у панів офіцерів і очей не видно, так усе порозпухало. Бинтами перемотані їх благородія як мумії єгипетські, в номері карболкою тхне, на тумбочці пуделки з ліками. Один на тахті лежати зволять – йому, здається, більше перепало. Краса, та й годі – таки добряче їх Сологуб відлупцював, дісталося ж сердешним ще більше, ніж тоді мені від них.

А коли мене, ще й із ціпком неабияк їм знайомим, побачили ті благородія перебрані – аж остовпіли з переляку. Один було до шухляди поліз, мабуть, за револьвером, та я одразу приложив йому по руці тим дубцем. Принишкли вони, сумирні стали, ніби агнці божі.

Витяг я свій браунінг, сів на стілець.

– Ну що, панове офіцери, давайте без дурниць. Бо я домовлятися прийшов до вас, а ви одразу за зброєю лізете. Ось, ознайомтеся, – кидаю їм фотознімки.

Дивляться вони ті фотографії й мармизи в них такі робляться, наче я їх зелені яблука жерти примушую.

– Ну що скажете, панове? Мені ось найбільше до вподоби чорновик книжечки «Протоколи карпатських мудреців», начебто викраденої із львівської «Просвіти» одним патріотом, що проник у ворожі лави. Та книжечка ще й із помітками на берегах. Може, підкажете мені, селюку репаному, хто то такий Михайло Олександрович, який протоколи ці старанно коментує? Чи я зараз сам здогадаюся?

– Не жити тобі, – шипить злостиво один.

– Е, ні, панове, – сміюся, – тепер настав час вам мене боятися. Бо якщо щось зі мною станеться – чи заріжуть у п’яній бійці в кабаку, чи потону під час купання в Дніпрі, чи від пиріжка несвіжого з лівером або ж навіть від інфлюенци преставлюся – підуть ці папери у білий світ. Ліберальні газети багато за таке віддадуть. Але головне – це англійські та французькі газетярі залюбки надрукують – надто високі персони тут замішані, скандал вибухне вселенський. Так що думайте добре, панове, чи варто мене чіпати. Та й документів Давидченка в мене немає, професор Сологуб куди меткішим від вас виявився. На цьому бувайте здорові, панове.