Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Іване Карповичу! Іване Карповичу! – шепоче мені Павлуша і вгору пальцем тицяє. – Дивіться, що це?

Зиркнув я вгору і оторопів… Цепелін! Величезний сріблястий, товстою лінивою рибою поволі повзе небом. На борту напис великими чорними літерами – «За Русь святую» і трохи нижче, дрібнішими – «Градъ горній». Тут цепелін і на галявині помітили.

– Зрада! – волає Сологуб, вихоплює свого револьвера і починає стріляти по дирижаблю. А з гондоли дирижабля вже стрибають якісь люди в чорному. Проти сонця погано видно… Та то ж монахи у рясах спускаються на мотузках! У мене ж аж щелепа відпала, бо усяке бачив, а ось монахів на цепеліні ще не доводилося.

– Це синодальники! – кричить Сологуб. – Не підпускати їх! Рятувати святі реліквії!

Хлопці у вишиванках стріляють по монахах, багатьох збивають, але ще більше їх таки досягає землі. Вже подекуди в рукопаш зійшлися хлопці з монахами. Поміж ними літає кремезна постать Сологуба і, там де він пройшов, люди в чорних рясах падають наче ганчір’яні ляльки.

Коли тут пролунав із Дніпра гудок, потім ще один. Озираюся я і бачу, що до острова на усіх парах мчать катери.

– Ой, хто це? – шепоче Павлуша. Я йому рота затуляю, а сам думаю, що не інакше, як то сашковці прибули.

Так і є, з катерів вистрибують військові – самі офіцери, не те що солдатів, навіть унтерів серед них немає. Бій у лісі триває, я Бога молю, щоб ніхто випадково голови догори не задер і не побачив нас на дереві. Перечекали ми доки пройшли сашківці, злізли з дерева і пробираємося до берега. Деремося крізь очерети, коли чую тихий свист.

– Тут я, хлопці! – шепоче нам рибалка, Антоном його звуть.

– А я вже думав, що ти чкурнув геть звідси! – дивуюся.

– Ти що! Я ж моряк вітрильного флоту, а наше слово – залізне! – образився рибалка.

– Просто стрілянина он яка, думав я, що ти злякався.

– Атож, стрілянина славна, – погоджується рибалка, – сім катерів із військовими прибуло і ще й цепелін прилетів. Та один зух таки зумів, проскочив повз них очеретами.

– Як він виглядав? – питаю.

– Кремезний чолов’яга і чорний, наче циган. На якомусь дивному човні плив, я такого скільки живу не бачив.

– Чим той човен дивний? – не розумію я.

– Та і сказати важко. Наче на довбанку схожий, але не довбанка.

– Пирога це, – каже Павлуша авторитетно.

– Якого ще пирога? Може, ще вареника? – дратуюся я.

– Човен індіанський, у книгах Рудика про нього було!

– Та ти ж читати не вмієш! – сумніваюся я.

– Я не читав, а картинки дивився! Ось точно такий човен був! – аж кричить Павлуша, хапає тростину і малює човна на піску. Рибалка на той малюнок дивиться і головою киває.

– Еге ж, правду малий каже, точно такий човен.

Так значить Сологуб на човні в останній момент з острова втекти зумів.

– А що, той чоловік встиг, думаєш, до берега добратися? – питаю у рибалки.

– На все воля Божа, але навряд, він, мабуть, поранений був, бо погано тримався – хитало його, гріб через силу. А ми попливемо?

– Ні, краще від гріха подалі перечекати тут, в очеретах.

Так до ночі сиділи. Вже стрілянина давно стихла, а островом все нишпорили монахи ті летючі та офіцери, шукали щось. Як сутеніти почало, то ліхтарі їм завезли.

А коли вже добряче стемніло, ми тихенько відпливли. Наступного дня по Києву тільки і розмов було про стрілянину на острові. Але в газетах повідомляли, що одна кумпанія після обільних возліяній необережно повелася із феєрверком і звуки вибухів, що чули обивателі, помилково сприйняли за стрілянину. Постраждалих, звісно, немає.

Тіло Сологуба з двома стріляними ранами наступного дня на Оболоні виловили. Поліція вирішила, що він став жертвою пограбування, і невдовзі ту справу теж закрили, теж «за нєвозможностю раскритія».

Мельников за два дні з’явився. Переляканий, але живий і скроні у нього посивіли. Проте у яких бувальцях побував, не розповідав. Втім, ще довго жовтий дідько трусив його благородієм. За кілька днів після того такий собі професор петербурзької консерваторії Рубець написав статтю у газету про скарби гетьмана Полуботка. Що тут почалося! З усього нашого безкрайнього отєчєства посунули хмарою гетьманські онучата вбогі. Їх благородіє теж відпустку собі випросив у начальства і поїхав до Катеринослава. І там за ним, як завжди, золоті верби виросли. Професор Еварницький палкою його з музею гнав і у виразах не стримувався, так допекли йому ті шукачі скарбів, хоч кажуть, що той професор зазвичай чоловік стриманий та доброзичливий. А потім їх благородь вчинили в трактирі п’яну бійку ще з одним спадкоємцем, якимось акцизним чиновником із Самари, внаслідок чого був затриманий місцевою поліцією і просидів тиждень у холодній, бо у нашому любому отєчєстві офіційні папери чомусь дуже неквапно ходять, так ніби їх не поїздом, а сивими волами возять.