Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Я за кашкета та бігом на пошту – у Священний Синод на ім’я обер-прокурора листа надіслав, теж із фотознімками та від себе додав трохи про вбивство професора Давидченка і за справу про пограбування Лаври не забув. Натякнув, що якщо щось станеться зі мною, знайдеться кому про це на всю імперію галас здійняти і є кому засвідчити на суді присяжних про причетність чиновників Священного Синоду до вбивств.

Ото зробив і перестав я про те думати. Бо як смерті чекати, то неодмінно вона прийде. Але не помер я. Мабуть, вирішили у високих сферах петербурзьких, що мене чіпати не варто. Сологуба вони шукали, але професор безслідно щез.

Павлушу я з цирку забрав, пожалів сирітку. Віддав його до школи, щоби грамотним був. Бо без грамоти зараз нікуди. А він хлопчина розбитний і на покійного Євстахія Муху схожий. Я за Євстахія досі гріх на собі маю, а як Павлушу побачив, то вирішив, що допомогти зобов’язаний дитині. Щоб людиною став і не на таких собачих хлібах, як я жив. Ось на батюшку, наприклад, вивчився – у панотців життя спокійне та неголодне і не стріляють у них різні бунтівники-соціалісти. Не хочу я йому такої долі, яка Стаху покійному випала. Та й мені ще не знати, що там на небесах написали…

Так ото ми і жили разом. Сусідам прохопився, що Павлуша нібито син мій позашлюбний і як його мати померла від сухот, то він до мене прийшов. Та Павлуша мені за сина і став.

Мельников ще довго на мене вовком дивився, та потім попустило його благородіє. Думав я вже забулося те все, перемололося та затихло. Як газетам набридло те перемелювати, справу Давидченка тихо закрили «ввіду нєвозможності раскритія». Але згодом знову ті скарби виплили…

Вже літо закінчувалося, коли якось викликає мене Мельников і наказує сходити в трактир вірменський, узяти там корзину із закусками та випивкою. Ну це з його благородієм частенько трапляється останнім часом. Але сьогодні він у цивільному і знов у вишиванку вирядився. Зачув я тут недобре.

– На маївку зібралися, ваше благородіє? – питаю обережно.

– Ага, Ванько, на маївку. Лист мені надійшов у приватному порядку від одного архіваріуса із геральдичної комісії, що віднайшов він якісь документи, що стосуються гетьманського спадку. Той архіваріус на сам спадок ніяких прав не має, однак може допомогти і свою винагороду згодився отримати після того, як справа вигорить.

– То ви, ваше благородь, ще не покинули ті скарби полуботківські?

– Ти що, Ванько, це ж вірняк! Мільйони рублів! Як отримаю їх, нехай тільки Дашенька знову згадає про посаг свій і про те, що узяли мене з бруду в люди! Та що там, тоді супроти мене ті Ханенки зі Скоропадськими будуть, наче старці на паперті! – люблять їх благородь мріяти.

Збігав я, приніс із трактиру корзину випивки та їжі. Їх благородіє одягли зверху плаща, щоб тої вишиванки в околотку ніхто не примітив, і пішли.

Вийшов я надвір повітрям свіжим дихнути, коли Павлуша підбігає, захеканий.

– Ти чого тут? Чого не в школі? – питаю його строго, по-батьківськи, бо ото частенько треба строгим бути, а то й ремінцем коли по м’якому місцю приложити, щоб дурне з голови вийшло і розуму туди додалося.

– Я Рудика бачив, – шепоче Павлуша.

– Рудика? Де?

– Він на візника сідав. Тільки він зараз не Рудик, – дивиться на мене Павлуша і очима кліпає.

– Так, ану не дури мені голову! Рудик то був, чи ні?

– Рудик! Тільки не рудий він, а чорний, наче циган!

– Перефарбувався, лис Микита! – сміюся я. – І де він зараз?

– Та сів на візника і на пристань поїхав.

– На пристань?

– Ага, ще крикнув візнику, щоб гнав, бо на пароплав запізнюється.

Чого ж це повернувся Сологуб? І тут згадую, що їх благородіє казали, що зустрітися з кимось мали щодо гетьманських скарбів. Теж на пристань поїхали! А чи не із Сологубом бува Мельников зустрічатиметься? Підхопився я.

– Так, Павлушо, ану мерщій додому!

– Я з тобою хочу!

– Додому, я сказав!

Я на візника і теж погнав до пристані. А пароплав відплив уже. Розпитав місцевих, де він зупинятися може. Один рибалка каже, що якась кумпанія сідала, так ті на острові виходити збиралися.

– Це звідси півгодини ходу, – каже рибалка.

– А коли наступний пароплав?

– Та години за дві. А що тобі потрібно, чоловіче?

– Та на острів той потрібно.

– А скільки даси? – питає рибалка.

– А скільки хочеш?

Сторгувалися за тридцять копійок.

– Тільки ти гребти допомагатимеш. Проти течії все ж!

– Гаразд! – киваю.

– А хлопець із тобою? – питає рибалка.