Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– А звідки про ножа знав поліцмейстер?

– А здогадайся! Я нікому про нього не казав.

– То, значить, монахи? – шепочу я і Воронько тільки киває. Знову озирнувся, але поруч нікого, можна говорити.

– Я потім дізнавався. Телеграму мою по арешту монахів обер-поліцмейстер скасував. З Харкова поїхали вони до Петербурга першим класом, а на поїзд їх проводжав харківський прокурор власною персоною.

– І що то за монахи такі?

– Ось цього я вже не знаю і знати не хочу. Бо наказали забути, то я і забув. Розумієш, Іване Карповичу, я й сам ту погань, що на святе руку підняла й ікони викрала, ненавиджу. Але ж ми не в Абісінії якійсь дикій живемо, де навіть суду присяжних немає. А тим – монахи вони чи ні – плювати на закон, їх високі чини вигороджують, дозволяють смертовбивства чинити. Оце все розповів тобі, щоб попередити. Зрештою, свою голову на плечах маєш, Іване Карповичу, сам вирішуй.

– Дякую, Микито Гурійовичу.

– Все, будь здоровий, Іване Карповичу, – підвівся з-за столу Воронько, а я його за руку.

– Чув, Микито Гурійовичу, що панича одного в готелі «Відень» пограбували. Гучна справа, кажуть?

– Та газетярі життя не дають і начальство розкриття вимагає, бо папінька потерпілого у чинах неабияких і по п’ятницях у преферансик із нашим генерал-губернатором грають.

– Ви у Шломи Гусинського, у якого трактир на Дорогожичах, поцікавтеся. Може, знає він що, – кажу йому.

Посміхнувся Воронько.

– Дякую, Ваню.

– Та немає за що.

– І послухай мене, не лізь. Нічого ти їм не зробиш, хіба солі на хвіст насиплеш, а вони тебе зі світу звести можуть, і їм за те нічого не буде.

Розкланялися ми з Вороньком, побрів я додому. Є в мене така звичка, що от хоч не на службі, а час від часу дивлюся, чи ніхто за мною не йде, бо немало бузовірів мають на мене зуба. Тому я обережний, бо ж хочу ще послужити государю і любому отєчєству та у відставку вийти живим та здоровим, щоб пожити десь у селі тихим родинним життям, по якому маю іноді тугу.

Бо таке життя від Бога, і має людина до нього потяг і тугу за ним. Це я одного розумника у трактирі слухав. Ви не смійтеся, мовляв, хіба хто розумний буде в трактирі балакати. Як тверезий, то не буде, а горілка вона ж язик розв’язує і серце відкриває. Так ось той розумник казав, що було колись так, що чоловік та жінка були одною істотою, чудовиськом о двох спинах, а потім Господь їх розсік навпіл вогняним мечем, який випалив на людині усю шерсть, а ті подвійні істоти були волохаті, залишивши лише на причинних місцях, де поєднувалися дві половини. Ні, ну от я якось у лазнях бачив одного вірменина, так того наче меч Господень і не торкався, волохатий був, як собака, чи отой звір бібіз’яна, від якого деякі дурні вчені себе поводять. Ну, чого тільки в житті не буває. Але ось є факт неодмінний, що сумує чоловік за жінкою і шукає собі пару, щоб приліпитися плоть до плоті й поновити колишню єдність.

Я ото теж іноді прокинуся вранці, у кімнатці своїй, і хочеться мені комусь слово привітне сказати, чи за цицьку наливну узятися, або посміхнутися просто. Тільки живу сам і від того іноді туга береться.

Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди.

Ага, знаю, що скажете – дурень думкою багатів. Багатів, та не дрімав! Бо ото мріяв собі, мріяв, та побачив у віддзеркаленні вітрини крамнички колоніальних товарів, що йдуть за мною. Чоловік якийсь довгов’язий у плащі – комір піднятий, капелюх на очі насунутий. І добре ж ішов – якби хтось із наших, так премію б я дав за таке вміння. Де треба на другий бік вулиці переходив, на прямих прошпектах відпускав мене подалі, щоб в очі не впадати, коли повертав я – він майже поряд йшов.

Вирішив я тому типу трохи променад по місту влаштувати, щоб додому не вести – бо й так останнім часом із пістолетом під подушкою сплю. Поводив його годинку різними темними завулками, а потім в одному місці за ріг забіг у підворіття, зачаївся. Ось чую кроки – поспішає хвіст, озирається, бо загубив мене.

Плигнув я з темряви і руків’ям револьвера щосили дав йому по потилиці. Тричі довелося повторити, доки памороки йому забив – міцний, зараза. Сірником присвітив, дивлюся – рудіє борода. Та то ж монашок той, що кінець світу обіцяв і ножем на квартирі покійного професора розмахував!

Обшукав я того странника божого. Хрест тільки натільний при ньому, револьвер у кобурі та кілька дрібних асигнацій у кишені. А ще грубими залізними ланцюгами на голе тіло обмотаний. Так туго, що і не дзеленчать вериги ті. Жодних документів при ньому. Добре хоч візник швиденько трапився – запхав я рудобородого у бричку і до контори.