Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Не можу знати, ваше благородь. Але навряд чи, бо ж людина серйозна і багата.

Замислився Мельников, щось метикував, але ні до чого не додумався. І як же вони агента вирахували? Мабуть, через нерви сам себе і видав. Спікся він, перелякався, дурень.

– Слухай, Ванько, а ти кажеш, що фон Шпіл – багатий? – питає Мельников.

– Страшенно. І відлюдник.

– Це як?

– А побудував собі на пагорбах у лісі величезний будинок і сам там живе.

– Як сам? – дивується штабс-капітан. – А родина, прислуга?

– Родина його загинула під час заворушень. Спалили селяни фон Шпілу його будинок у селі Шпилівка. Він дивом врятувався, а родина – ні. Після цього збудував фон Шпіл собі будинок на пагорбах, просто серед лісу, і там живе один. Навіть прислуги не тримає.

– Диви, як, – замислюється Мельников. – Слухай, а от ти кажеш, що фон Шпіл багатий. Так?

– Звісно, що багатий. Такою силою усього володіти! Та в нього землі тільки тисячі десятин, і усього іншого багато.

– Тобто вдома у нього, може бути грошей і дорогоцінностей до біса? – розумує Мельников.

– Та ні, навряд чи, – кажу я.

– Це чому? – аж трохи дратується їх благородь, наче я їм у чомусь зашкодив.

– А тому, що він же ділок, а такі гроші вдома не тримають, бо гроші мусять працювати і ще більше грошей плодити. Он у нас у селі торгівець був, Сава. Худобу скуповував та на ярмарки ганяв. Так той частенько по сусідах позичався, бо ані копійки вільної не мав, хоч тисячами крутив, наче циган сонцем.

– Тоді ж навіщо бунтівникам цей фон Шпіл? Не столове ж срібло їх цікавить? – роздратовано питає штабс-капітан.

– Не знаю.

– Не знаєш, так і мовчи! – гримають на мене їх благородь. Ну треба, так мовчатиму.

Хотів ото нагадати про викраденого професора Каспера, але ж розумію, що не можна зараз. Коли привіз Мельникова до контори, то побіг дізнаватися. В поліції не знали, що і думати. Навіть не здогадувалися, що викрали Каспера. Вважали, що кримінальники увірвалися до номера, але чомусь викрали тільки дешевий готельний килим, а сімсот рублів, які були у секретері в номері професора, не взяли. Куди ж дівся сам професор, навіть не здогадувалися. Поки вирішили у поліції, що сам професор кудись подався, а слуга на ніж нахромився, коли спротив чинив. Не люблять у поліції заплутаних справ.

Повертаюся я до контори, а тут вже їх благородь.

– Ваню, на вокзал! – верещить, наче різаний. Я швиденько візника зупинив і поїхали.

– Що трапилося, ваша благородь? – питаю в нього.

– Ось, дивися! – тицяє мені газету якусь пом’яту. А там невеличкий допис про те, що барон фон Шпіл нещодавно продав свою частку в двох цукрових заводах, щоб купити машинобудівні майстерні у Сумах. – Розумієш? – питає в мене збуджений Мельников.

– Ні.

– Зараз у Шпіла вдома купа грошви! І есдеми пограбувати його вирішили! Барон сам живе, у лісі, приходь і бери! – кричить мені Мельников. – Чого ти головою крутиш, наче дурень?

– Тому що не візьмеш нічого у фон Шпіла.

– Чому це?

– Ну… – і сам не знаю, як те воно сказати. – Озброєний він.

– Тю! Так туди ж сам Семен Штойбруд їде! А ти знаєш, що це за жидок? З двох рук стріляє, бомбами кидається. Якось у Самарі оточили його солдати, так дванадцятьох положив, а втік! Та проти такого, хоч кулемет удома постав, а все одно може не вистачити! – вміють їх благородь захоплюватися. Он аж кулаками трясуть, наче не про ворога государя та вітчизни розповідають, а про героя якогось.

– Там не кулемет, там гірше, – кажу.

– Що, гармата? – регоче штабс-капітан. А я не знаю, як і сказати. – Не дури, Ваню. Зараз їдемо до Охтирки. Там візьмемо поліцію і будемо жевжиків на гарячому брати. Вони, думаю, як сутеніти почне, полізуть. А тут ми! За Штойбруда ж орден дадуть!

– Ваша благородь, а Каспер же як?

– Та забудь ти того шахрая! Магнетизм, чорт його забирай! Аж волосся повипадало і голова палає! Та таких за грати треба! Злодії! – дратується їх благородь. – Жінку он як розбурхав. Підозрювати мене почала, каже, що наче снилося їй, що я сам у всьому зізнався.

– Тю, дурниці які.

– Та і я про що! Ось тобі й магнетизм! Нічого, Штойбруда спіймаю, а потім і цьому Касперу непереливки буде!

Ото приїхали ми на вокзал, ледь встигли до потяга. А він, зараза така, по дорозі на чотири години затримався, бо на потрібній станції водонапірна башта зламалася. Паровозу води б долити, а ні з чого. Довелося вручну по цеберку з колодязя носити. Поки приїхали, вже сутеніти почало. А до Шпилівки ще ж їхати і їхати. Їх благородь нервував, кричав, погрожував, але місцевий поліцейський пристав, як почув про Шпилівку, так навідріз їхати в ніч відмовився і людей не дав. І зранку теж не поїхали, мовляв, справи у них важливі. Дали у допомогу тільки провідника та два десятка козаків.