– О! А я і не здогадувалася про таке лібідо! – чомусь сміється Дашенька. – Дуже дякую, професоре! Ви мене геть здивували! – Дашенька ледь руки професору не цілує. А їх благородь тільки голову собі чухає. Ми йдемо, вже на сходах Дашенька знову питає мене, чи пам’ятаю я щось.
– Нічого не пам’ятаю. Наче хтось все стер. От як у трактирі був – пам’ятаю, як ви червінець обіцяли – пам’ятаю, і як пан професор сказав «прокинься» – пам’ятаю, а поміж тим наче і не було мене. І як таке може бути? – дивуюся я.
– Це ж гіпноз і живий магнетизм, – пояснює Дашенька. – А ти казав, що не може такого бути! – звертається до чоловіка.
Мельников не відповідає, все чухає свою голову, мабуть, досі боляче там, де волосся вирване. Висадили мене по дорозі, я знайшов лавку і сів подумати про те, що бачив і відчував. Ні, достеменно не шахрай той професор. В останній раз, коли мене заговорював, то майже ж заговорив, відчув я, що зараз закрию очі й попливу кудись за течією. Аби ті кавуни не наверзлися і до вітру не приперло, то і поплив би за течією, наче лайно річкою. Ледь врятувався від того магнетизму. А ось Мельникова професор легко на чисту воду вивів. І Дашеньку підкорив. Оце б навчитися, як професор! Це ж у моїй справі велика річ була б! Загіпнотизував бунтівника, він тобі все розповів, і вже знаєш, що робити. Або ось побачив він тебе, викрив, а ти підбіг, сказав «Забудь!» – і він забув. Наче нічого і не було! Ну хіба не чудово? Та ще й як! Ой, треба цього професора нам би у відомство. Та ми б тоді всіх бунтівників би швиденько до нігтя притиснули б!
Оті думки мені спокою не давали, та так не давали, що наступного дня вирішив я піти до професора Каспера, хотів попросити, щоб він мене навчив гіпнозу. Виключно для службових потреб, а не те, щоб у трактирі горілки брати задарма, чи дівчат із закладу Розочки Шпільман дурити. Хотів пояснити професору, що для любого отєчєства стараюся. Виступати з цирковими номерами не збираюся і гроші в нього не відбиратиму. Прийшов я до «Ельсінору» і на сходах зустрів вантажників, які тягнули вниз сходами великий килим. Один із них наче мені видався знайомим, але я про професора думав, то й не звернув уваги. Зупинився перед дверима номера, стою, збираюся з духом, коли чую, що наче стогне хтось усередині. Я двері відчинив і бачу на підлозі секретаря професорового, того здорованя з білим обличчям. Борсається він у калюжі крові, а у боці ніж стирчить. Я до велетня, ножа не виймаю, бо такі поранення є, коли краще не виймати. Шепоче щось бідолашний, але не по-нашому. Коли рукою показує на кімнату, де нас Каспер приймав.
– Пане професоре! Пане професоре! – забіг я у кабінет і дивлюся, а там перевернуто все догори дригом, а Каспера немає. Потім чую постріли внизу, при вході до готелю. Я туди. Вибігаю, а там поранений швейцар. Каже, що крадії якісь килим виносили, він зупинити хотів, а ті стріляти почали. Вибігли на вулицю, а там їх бричка вже чекала. Сіли і немає їх.
Коли я вибіг, на вулиці тільки кізяки кінські купкою лежали. Ото, кажуть, у Англії є знаменитий сищик Гольмц, так він би ото присів біля тих котяхів, подивився б у збільшувальне скло і зміг би з’ясувати, де того коня, що купу наробив, шукати. Як? – спитаєте. А бозна-як, але міг. Про Гольмца їх благородь розповідали, вони у Петербурзі були, ходили до Суворинського театру на виставу. Штабс-капітан казали, що аби того Гольмца та нам у контору, так ми б за місяць усіх бунтівників би переловили. Їх благородь навіть у міністерство писали, щоб запросити Гольмца, але у міністерстві відмовили, бо не можна іноземцю справи державної безпеки довіряти. Та коли він дійсно такий вправний, як пишуть, то за місяць все зробить, а що потім поліції з охранкою робити? Ні, ми вже краще самі.
Та позаяк я на котяхах не знаюся, то побіг до Мельникова.
– Професора Каспера викрали! – доповідаю, коли до кабінету залетів.
– Та навіщо він кому здався? – питає невдоволено Мельников.
– Та ви що! Та як же! Та його ж ого-го як використати можна! – кричу. – Магнетизм! Живий магнетизм!
– Не твоя справа! Закрив писок і пішов звідси! – кричить на мене штабс-капітан. – Розумник знайшовся!
Дивлюся, а у їх благородія обличчя подряпане. Мабуть, не все забула Дашенька, або потім щось пригадувати почала. Ось чому штабс-капітан злий і на професора зуб має.
Ну, як керівництво каже вийти, то я вийду. Пішов по своїх справах, коли по обіді повернувся, бо викликав мене Мельников.
– Ваню, вберися візником, бери дрожки, повезеш мене, – наказує.
Читать дальше