Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Пройшли у одну з кімнат, де нас зустрів пан років за п’ятдесят, міцної статури, з коротким чорним волоссям, тоненькими, наче мишачі хвости, вусиками та моноклем в оці. Професор Каспер (а це був саме він) ледь вклонився, так, наче робив нам велику честь.

– Вітаю вас, – вимовив він майже без акценту.

– Ми дуже вдячні вам, пане професоре, що ви погодилися провести для нас сеанс, – почала Дашенька. Вона чомусь розхвилювалася, знітилася та розчервонілася, як каже Мельников – наче Наташа Ростова на першому балу. Хто така та панна Ростова я не знаю, мабуть, якась давня коханка його благородія, запальна бестія, бо він той бал і її часто згадує. А ще була якась Ганна Кареніна, там щось із потягом пов’язано, мабуть, що теж не київська, але прізвища запам’ятав, бо в мене на них пам’ять тренована.

– Я стільки читала про ваші роботи і дива… – продовжує Дашенька.

– Не дива! Ніяких див! Це лише наука і сила людського інтелекту! – грізно балакає професор, он аж палець до стелі підняв. – Дива показують у цирках, а я – вчений!

– Так, так! Звісно, ви ж вчений, відомий вчений. І ось ми прийшли, щоб побачити ваші надприродні вміння на власні очі, – нетерпляче сказала Дашенька.

– Гонорар, – тихо сказав Каспер. Видно, він хоч і професор, а життя знає.

– Ну, звісно! – Дашенька дивиться на чоловіка. Їх благородь скривився, але дістав із кишені конверт і віддав Касперу.

– Сідайте, – вказав на два фотелі біля стіни. – З ним працювати? – цього разу вже вказав на мене.

– Так, із ним. Його звати Ваня, – відповіла Дашенька.

– Підійдіть, – наказав мені професор. Я підійшов. Він почав дивитися мені в очі. Погляд у нього був важкий. Він підняв руку і підніс долоню мені до лоба. – Слухай мене! Слухай мене! Слухай мене! – заговорив він строгим голосом, який потроху робився тихішим.

– Так точно! Слухаю! – відповідаю.

– Мовчи і слухай! – професор подивився на мене так, наче хотів спалити поглядом.

– Так точно!

– Не відповідай! А слухай!

– Слухаюсь!

– Та стули пельку, негіднику! – гарикнув його благородь. Видно, йому самому цікаво стало, що далі буде, за що немалі гроші заплачено.

– Єсть стулити пельку, ваше благородь! – витягнувся я во фрунт.

– Ідіот, немислимий ідіот! – професор відбіг і від злості аж гепнув по стіні своїм немалим кулаком. Ти диви, який запальний.

Професор повернувся і дивиться на мене люто. Кулаки стиснув, зуби теж, поглядом просто свердлить. Праву руку підняв, кулак розтиснув і долоню підніс мені до лоба. – Ти відчуваєш тепло! Тепло! Ти відчуваєш тепло! Тобі стає тепло! Тепло розливається по всьому тілу, тепло пронизує тебе, ти відчуваєш тепло! – бубонить Каспер і дивиться мені в очі.

– Так, звісно, відчуваю тепло! – погоджуюся я і не брешу, бо дійсно тепло у готелі, а ще й перекусив незле. Як же тут не тепло?

– Ідіот! – верещить професор. – Ідіот! Я сказав мовчати! Мовчати! Накажіть йому мовчати! – Каспер звертається до Дашеньки, та штурхає ліктем у бік чоловіка.

– Ванька, мовчати! – наказують його благородіє, але голос у них не сердитий, бо самі вже посміюються з тієї вистави. А Дашенька навпаки, вже губку закусила спересердя, бо його благородь не раз їй ті сто рублів марно витрачені згадає. Але професору вже заплатили, а мій червінчик може і втекти, тому думаю, що краще робити, як кажуть.

– Слухаюсь! – відповідаю я. Ну мовчати, так мовчати. Дивлюся, як професор ходить під стіною, наче тигр у клітці. Я тигра бачив, коли в Туркестані служив. Якось, пам’ятаю, командир нашого полку полювання велике влаштував для командування округу. Ми дичину заганяли, а офіцери стріляли. Сімох тигрів вбили. Красиві тварини і небезпечні. З сусідньої роти хлопець відійшов у очерет відлити, так потім знайшли лише дві ноги у чоботах та голову. З’їв його тигр, а той бідолаха навіть крикнути не встиг.

– Слухай мене! – гримить на мене Каспер. Професор дивиться на мене, потім підносить долоню до моїх очей. Біла долоня, пухкенька – видно, що важкої роботи не бачила.

– Ти відчуваєш спокій. Спокій. Спокій. Хвилі спокою. Одна за одною. Хвилі спокою. Оточують тебе. Тобі приємно. Приємно. Спокій, – професор починав говорити гучно, а тепер потроху стихає. А я дивлюся лінію життя на його долоні. Мене цьому одна циганка навчила. Онде та лінія переривається зовсім рано, закінчується серед білої шкіри, як та річка в пустелі. Оце скільки професору років? Ну десь п’ятдесят. Якщо долоні вірити, то це вже він скоро і помре. Бідний професор, чи хоч знає він про це? – Спокій розливається по тілу. Ти сам спокій. Спокій. Спокій. Спокій. Зчепи руки, – зненацька каже професор.