Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Я підхопився і до саквояжа, витрусив усе на сніг. Думав, що там гроші будуть, капітал. А там і був капітал – книжка така, а на ній так і написано великими літерами – «Капіталъ», кілька російських та іноземних газет, купа зошитів та записників, зміна білизни, дві пари шкарпеток, бритва, коробка зубного порошку, кілька бутербродів із ковбасою. Все, що завгодно, окрім грошей. Навіть кишені його обшукав, та там дріб’язок і то не в наших рублях. Це ж Ольга ті гроші в мене під носом пронесла, ще й підморгнула, зараза, а я як дурень за гаркавим погнався. Ну де в мене тоді розум був, це ж ясно було як божий день – не міг Гаркавий гроші везти, надто велике він цабе у більшовистів, йому б не дозволили ризикувати. Товариші Красін та Житомирський теж там не останні люди, лишаються Петросов і Ольга. Петросов відпадає, їм треба було кур’єра змінити, бо Петросова за ту експропріацію в Тифлісі видала б будь-яка країна. Мені той саквояж пухкий тоді розум затьмарив, коли Гаркавий із ним через паркани тікав. Серед них усих тільки Ольга могла бути кур’єром!

Я усе ще раз перетрусив, коли з «Капіталу» випала банкнота у п’ятсот рублів. Чи то він як закладку використовував, чи на дорогу узяв. Забрав гроші й пішов я до села. А на душі так гидотно, наче обшахраювали мене цигани на ярмарку.

Коли повернувся до Києва, то наслухався від їх благородія всього. Тільки коли згадав про полковника Всеволода Іполітовича, то Мельников заспокоївся. Сказав, що добрячий спеціаліст у відставку пішов, за ним вся охранка шкодує.

П’ятисотку мені довелося спалити, бо номери їх були переписані й розіслані по усьому світові. Не гроші то були, а білет на каторгу, – тільки розплатися, як одразу візьмуть тебе під білі ручки. Підвели ті купюри й наших марксистів під Іванову хату – взяли голубчиків із тими п’ятисотками, кого в нашому отєчєстві, кого закордоном. А того Гаркавого я більше не бачив. Кажуть, що десь за кордоном бузувірствує, все революції роздмухує, але в наше любе отєчєство чомусь більше їхати не хоче, все інших, дурніших посилає.

Я зайшов у трактир біля контори поснідати трохи. Узяв чайник чаю і пиріжків із лівером. Пиріжки тут просто чудові – великі, лисніють золотавою скоринкою, з порепаними від рясної начинки боками, а що вже пахнуть, то райський сад прямо! І зроблені не з якогось там безпритульного собаки чи кота, як ото буває, коли продають на великих торжищах із рук, а з добірного ліверу, бо дбає власник трактиру за свою репутацію. Хоча це не завжди так було. Але якось потруїлися хлопці тут пиріжками. Та що там хлопці, їх благородь теж пиріжок зволили викушати з похмілля, а потім до обіду з офіцерської вбиральні не виходили. Звісно, що розлютилися та пішли до трактиру з револьвером і провели виховну бесіду зі стрілянням біля вуха. Від того спілкування з моїм начальником у трактирника трапилася ведмежа хвороба просто у штани. Їх благородь із цього реготати почали і заспокоїлися, а з тих пір у цьому трактирі все найсвіжіше. Та й у трактирника після того справи краще пішли, бо люди потяглися.

Ох і смачні тепер тут пиріжки – духмяні, соковиті. Батюшка каже, що гріх ось так їжею милуватися. Може, воно й так, а може, просто заздрить він, бо виразка у панотця. Тільки і їсть, що супчики терті та кашки на воді. Ото якби спробував він, так, думаю, зрозумів би і не засуджував.

Не встиг було я взятися за другий пиріг, коли тут, наче Пилип із конопель, посильний з околотку і шепоче мені на вухо, що їх благородь викликають мене у нагальній справі.

Ну, наче у їх благороді колись справи були не нагальні. От же ж, і поїсти по-людськи не дадуть. А як на мене, так краще і не їсти, аніж давитися похапцем. Їжа уваги потребує і часу, наче людина поважна, бо інакше від того жодної користі, а навпаки, лише шкода організму і потерпання настрою.

– Зараз прийду, – кажу й узявся за другий пиріг.

– Та їх благородіє вже в екіпажі, за рогом чекають, разом із супругою, – повідомляє посильний.

Від Мельникова я ще якось би відбрехався, а от його благовірну Дашеньку краще не змушувати чекати, бо вона жіночка з характером, і таким, наче у бомб нітрогліцеринових, якими бунтівники раніше користувалися. Тепер не користуються, все більше беруть динаміт чи піроксилін, бо з нітрогліцерином ніколи не знаєш, коли і від чого він дибанути може. А вже як дибане, то так, що ховайся, хто в бога вірує, а хто не вірує, той увірує.

Розплатився я швиденько, руки під рукомийником помив і побіг.