Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Ілле Юхимовичу, чухонець це, місцевий, він мені на дачі пічку ладнав, – каже полковник.

– Та не може бути! – кричить цей дивак і аж мацає мене. – Такий же типаж козацький! От якби його раніше зустрів, обов’язково б у запорожцях написав! Ну козак же!

– Та чухонець, чухонець. Хоча щось є! – киває полковник, ледь стримуючи посмішку.

– Та ну який чухонець! Козарлюга ж! – не може заспокоїться чоловік. – А ну кожуха скинь! Скинь! – показує мені, що робити. Дивуюся я, він мені гривеник дає. Полковник киває. Гаразд, зняв я кожуха, так той пан, ще й сорочку на мені задер. Всеволоде Іполітовичу! Ви подивіться, які м’язи! Це вам не те, що ото у цирках атлети наганяють! Там ото м’язів багато, а сили мало. Бо сила в ось таких, в жилавих! – плескає мене по плечах, наче я кінь якийсь. – Ну козак же, козак! Я б його замість Еварніцького писав би! Ну козарлюга ж! Ось ця позірна простакуватість ховає гострий розум, саме той типаж, генеральний писар, – аж підскочив і розцілував у самі губи. От же дивак який. Видно, вони до шинку ще десь посиділи добре, бо очі аж горять. З трьох чарок так їх не розпалиш.

– Та схожий, схожий. Може, і тут запорожці комусь спідницю задерли, то таке і вродилося! – сміється полковник. Забирає товариша, а мені киває, щоб забирався. Ще і ключ від дачі сунув нишком.

Я пішов, влігся відпочити. Воно, як ситий, то спиться добре. Чув, що серед ночі полковник із товаришем своїм пісні волали, наші, полтавські. Бо ж нашого землячка на чужині тільки і взнаєш, коли нап’ється, бо тоді співає українських пісень. Потім прийшли їх превосходітєльство, впали на диван і навіть сил не мали, щоб чоботи зняти. Довелося допомогти.

Вранці важко було полковнику, а він тримався, бо тут же операція, готовим треба бути. Зброю перевірили, почистили та чекаємо на підмогу. Та замість агентів кур’єр прибув із пакетом. Зламав полковник печатку, читає листа і аж зблід від люті. Як поїхав кур’єр, полковник того пакета до пічки кинув і каже:

– Збігайте-но, батінька, купіть пляшку горілки та закусити на ваш смак. Дякую за службу. Не буде ніякої операції.

Ну я чоловік служивий, не питаюся, хоч дивно мені це все. Метнувся швиденько, накрили стола по-простому, випили по першій.

– Скасували нашу операцію у Департаменті, щоб не компрометувати цінного агента. Генерал Гартінг – дрібний авантюрист і пройдисвіт. Вони на верхах нічого не розуміють. Ми б накрили одним махом найнебезпечніших людей у імперії, нехай би навіть і пожертвували цим агентом. Ну зробили б йому новий паспорт, та жив би він собі спокійно десь у Калузі чи Самарі, подалі від столиць та університетських міст на пристойний пенсіон. А хто б у них після цього залишився? Мартов, Богданов, Аксельрод, Плеханов? Це не революціонери, а полова, махрові опортуністи. В них вогню немає. Пан Ульянов посередній публіцист, його економічні теорії взагалі суцільна маячня. Але він природжений інтриган і ще й із породи вождів. У нього є вогонь, та ще і який! Він швидко передушить їх усіх, наче вовк ягнят у кошарі. І ми, охранка, ведемо власними руками його до мети, бо саме ми колись закинули у революційне середовище вже підтоптану в Європі ідейку марксизму, щоб розколоти народників. Ми самі виростили його, так як раніше виростили монстра Азефа. Наше отєчєство котиться до дідькової матері й ми, охранка, його туди самі штовхаємо.

Ось ви, люб’язний Іване Карповичу, любите наше отєчєство? – питає мене несподівано.

– Так точно, ваше превосходітєльство! – гаркнув я.

– А я, шановний Іване Карповичу, вже ні. Сил не маю більше його любити. Бо знаєте, дуже малосимпатична у нього фізіономія, можна сказати – морда звірина. Я й сам, коли був студентом університету, в революцію бавився. Підпільні гуртки, романтика, різні там високі ідеї, свобода, рівність, братерство. Немає там нічого, у них як у гностичній секті – високі ідеї для екзальтованих дурників – виконавців. А на верхівці в них циніки та прагматики, що прагнуть абсолютної влади, та наші провокатори. І навіть не знаю, хто із них огидніший!

Дивлюся я на того полковника здивовано, бо від того, що він верзе, чарка в горлянку не лізе. А полковник плескає мене по плечу, заспокоює.

– Ви, батенька, не бійтеся, я особливих таємниць не вибовкав. Крім того, я вже майже особа приватна і маю право вільно побазікати про судьби отєчєства. А першим поїздом повертаюся до Петербурга, подаю прошеніє про відставку та їду у своє маленьке помістя у Чернігівській губернії. Нехай це все без мене відбувається.