Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Ну що, зробив пічку? – питає той Володінька.

Я розводжу руками, мовляв, не розумію.

– Дякую, товаришу! – підхопився він, підбіг до мене і нумо руку тиснути.

– Володимир Ілліч, він же російської не розуміє, – посміюється той із борідкою..

– Ось, товариші, справжній пролетарій, могильник капіталізму і гегемон революції. І мені щоб говорити з робочою людиною, перекладачі не потрібні! Дякую, дорогий товаришу пічник, за твій труд. І знай, що прийде час, коли вийдеш ти з рабства буржуазії і станеш господарем на своїй землі! А нам, товариші, треба пришвидшувати революцію всіма засобами! Бо ж без революції, без боротьби перетворимося ми на попіл! Наче армія Ганібала у Капуї.

– А що сталося з тою армією? – цікавиться сіятельний князь Дадіані.

– Розклалися вони повністю. Ганібал, коли з Римом воював, то одержав купу перемог і зупинився у Капуї на зиму, щоб навесні добити ворога. Але клімат у Капуї був м’який, їжі та вина повно, жінки там всякі. І так його війську ледаче життя сподобалося, що втратило воно бойовий дух і навесні розбили його римляни. Так і для деяких наших товаришів є небезпека, що мирне та тихе життя загойдає їх, приспить і загасить запал боротьби! Не можна цього допустити! – майже кричить Володя, наче на мітингу. Я собі стою чемно, а той гаркавий розійшовся не на жарт, руками розмахує, як сигнальник на імператорському флоті. Потім зиркнув на мене і рукою махнув сердито, мовляв, забирайся.

Ну це я з радістю, бо не скажеш, що компанія та мені вельми приємною була. Розкланявся і пішов собі. Віддав реманент справжньому пічнику і одразу з легкою душею на станцію. Я ж бо свою роботу зробив, час за обіцяною потрійною оплатою з’явитися в департаменті й одразу додому. Купив квитка до Санкт-Петербурга. Мій поїзд прибуває аж за годину, тому пішов собі тинятися пероном.

Ось гельсингфорський прибув, люду чимало вийшло. І тут я обличчям до обличчя зі столичним полковником зіткнувся. Навіть спочатку і не впізнав його, бо він у цивільному був. Я здуру мало во фрунт не витягнувся, коли краєм ока Ольгу побачив – у соболиній горжетці й елегантному капелюшку, у вологій імлі танув знайомий аромат її парфумів – кличних і терпкувато-жагучих. За нею носій сунув дві великі дорогі валізи, обліплені штампами митниць. Коли Ольга сідала до вагону, вона підморгнула і усміхнулася мені кутиками губ.

Дивиться на мене полковник здивовано, не одразу признав спочатку мене у цій личині.

– Як ви тут опинилися? – питає гучно. А я ж не можу конспірацію порушити.

– Хуваа пайваа, – відповідаю йому і роблю обличчя здивоване, мовляв, не розумію, про що мова.

– Як ви тут опинилися? – питає.

– Міне ен іммерре, – відповідаю голосно.

– Не розумієш, значить, – зітхнув полковник, наче здогадався, що не можна мені по-нашому балакати. – Ну тоді бери валізу.

І мені пальцем на чемодан свій показує. Вхопив я ту валізу і суну за ним. Відійшли ми трохи і питає він сердито:

– Якого чорта ви тут робите і що за балаган влаштували? Операція вже згорнута через прикре непорозуміння з місцевою поліцією. І взагалі по цьому інциденту завели службове розслідування. Я взагалі тут як приватна особа, дачку знімаю і ось вирішив від службових неприємностей трохи відволіктися.

– Як згорнута, яке розслідування? – дивуюся.

Дивиться на мене той полковник підозріло.

– Проти наших людей фінські сепаратисти провокацію влаштували й усіх, крім вас, звісно, місцева поліція арештувала за бійку в трактирі. Мене більше всього ваша роль у цьому інциденті цікавить.

– То ті студенти були фінськими мазепинцями? – питаюся.

Мабуть, щось не те я бовкнув, бо полковник аж зареготав.

– Еге ж, – каже, – саме так, то були фінські мазепинці, – й далі регоче.

– Та ні при чому тут я, ваше високоблагородіє, – кажу, – я ж нічого не бачив. Сіли хлопці пообідати, а я пішов, бо на порожній шлунок ноги краще носять.

– Ось вже й прийшли, – каже полковник.

Дачка в нього невеличка, куди йому до тих бунтівників братися. Я швидко пічку запалив та самовар, і між тим розказую що і як.

– Я таки знайшов того тифліського терориста та вкупі з ним ще цілий гурт бунтівників. Тут вони сидять усі, в Куоккалі, на дачі Ваза. Головний у них лисий, він ще гаркавить трохи. Бачив його паспорти – німецький на ім’я Людвіга Ріхтера та російський на ім’я Ервіна Вайкофа. На адресованих йому листах підписано «товаришу Л-ну». Крім кавказця там мешкає ще двоє чоловіків та дві жінки, одна з них, вочевидь, дружина гаркавого. Про інших не знаю нічого, але всі вони виглядають бунтівниками затятими.