Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Нарешті впала в око мені дача одна. Називалася вона «Вааза» (тут вулиць чи прошпектів немає, зате дачі всі імена мають) і, судячи з таблички, належала вона якомусь пану Емілю Енгестрьому. Зараз не сезон, дачників небагато, а тут із кватирки труба самоварна димить і по-руськи за вікном розмовляють.

Я прислухався – не просто розмовляють, а сперечаються, кричать, кулаками по столу гупають. Я зупинився за парканом послухати. Говорив чорнявий чоловік із борідкою. І дивна річ, наче балакає по-нашому, а я мало що з того розумію. Ну, слово «революція» я знаю – це бунт. А ще експропріація – це коли банки чи поштові вагони грабують, але не просто так, а задля тієї самої революції. Ну ще він товариша Мартова згадував і опортуністом його лаяв та Маркса постійно поминав у розмові. То не той Маркс, що на Хрещатику дешевими книжками торгує, а інший. Теж жид, але він книжки не продавав, а писав. А одну написав особливо зловредну, «Капітал» називається. Та так, зараза, вміло написав, що багатьом розумним людям баки забив. Щось там про революцію та комунізьм, коли все задарма і жінки зі всіма сплять. Проста людина, як почує таке, то одразу уявить, що ото зайшов у трактир, горілки випив, пивом зверху усугубив і все надурняк, а потім баришню на вулиці схопив і в кущі, так вони відразу за комунізьм обома руками. Сниться їм прямо комунізьм, дурням таким. Отаку отруту той Маркс посіяв. Що й казати – дурень думкою багатіє, а дурнів у нашому любому отєчєстві стільки, хоч в інші країни за гроші продавай.

Стою, слухаю далі. Щоправда, більше нічого з того не зрозумів, бо слів вчених багато, простому чоловіку те годі зрозуміти. А ось про того Мартова я чув, він наш клієнт, колись навіть до Києва таємно приїздив, тоді ще Митрофан за ним три дні ходив.

Потім той князь фальшивий підхопився, аж чашку розбив. Цей всіляких розумних слів не дуже знав і російською говорив погано, зате дуже запально, щось заперечувати співрозмовнику почав. А коли вони вже стомилися лаятися, почав говорити один пан. На ріст він миршавий, трохи косоокий – чи то татарин, чи то калмик, із цапиною борідкою і лисий, наче бубон. Говорив він щось тихо, а його слухали усі, наче панотця з амвону. А ще той пан гаркавив помітно.

Ото стояв я і дивився через щілину в паркані, коли чую, йде хтось. Озираюся, бачу дама якась йде, балухата трохи, ніби її в дитинстві чимось злякали й так і залишилося. Чимчикує вона і про щось думає, сама з собою тихо розмовляє, наче сперечається. З боку подивишся, так схожа на божевільну. Майже впритул до мене підійшла, аж поки помітила.

– Хуваа пайваа, – кажу чемно. Я вже знав, що це по-чухонськи «Доброго дня».

– Здрастуйте, – відповідає мені. – Ви – пічник?

– Міне ен іммерре, – розводжу руками, мовляв, не розумію, і посміхаюся дурнувато. Вона показує руками, наче розчин на цеглу намазує. Я кивнув головою про всяк випадок.

– Тоді ходімо, – каже. І пішла собі. Навіть не оглядалася.

Я на мить замислився. Це ж ризиковано, вони нелегали і, напевно, всі озброєні. Але ж більше такої нагоди не буде. А нагода в нашій справі – все. Втратиш нагоду – і все, хоч лікті потім кусай. То пішов я з тією жінкою у двір, а далі в хату, в саме лігво бунтівників. Йдемо ми, бачу, що косоокий замовк і всі дивляться на мене, як вовки на собаку.

– Хуваа пайваа, – кланяюсь їм і знову усміхаюся дурнувато. А сам думаю: мабуть, дійсно тоді в поїзді пошкодився головою, коли сюди попхався. Та що робити? Відступати вже пізно. Міркую, що робитиму, коли карта погано ляже і доведеться за зброю хапатися. Гаркавий – чи то писака, чи то мітинговий горлопан, біля нього сидить той чорнявий із борідкою – усміхається єлейно, долоньки у нього білі, пухкенькі. Мабуть, крім пера нічого тими руками й не тримав. Мій знайомець, сіятєльний князь Дадіані-Імеретинський – достеменно бойовик, біля нього сидить ще один пан – вбраний дорого, за модою, у краватці шпилька з діамантом. Але погляд важкий – дивиться, наче з револьвера цілиться в тебе. Ця парочка дійсно небезпечна, за ними дивитися треба.

– Володінька, пічник прийшов, піч подивитися, – каже жінка. – Можете говорити, він руської не розуміє.

– Добре, Надінько, – киває чоловік і продовжує свій виступ. Щось там про революційну доцільність та якийсь там критицизм. Що воно таке не знаю, це не моя парафія, хай начальство у тій премудрості халдейській розбирається, на те у них і жалування більше. Ось їх благородіє штабс-капітан Мельников часом як візьмуться, бува, сперечатися з марксистом якимось на допиті, то так розійдуться, що і Маркса пом’януть, і Каутського якогось із Лібкнехтом та Жоресом вкупі згадають та ще й підозрюваного ревізіоністом та опортуністом лають. Як не знаєш, то одразу і не добереш хто з них більший марксист – затриманий чи їх благородіє.