Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Тут я вже розійшовся. Ні, хлопці, не треба з Івана Карповича дурня-недотепу робити, якщо скандал, то скандал. Я вже для цього і настрій маю і часу достатньо, тому не буду якомусь там ротмістру розповідати за ким я йшов. А у того ротмістра мало пара вухами не йде – червоний, лютий. Він би в зуби мені дав із превеликим задоволенням, та не положено, для цього до мене своє начальство приставлене, щоб зуби рахувати.

То відвезли мене до департаменту, якомусь полковнику здали. Культурний він, не на обер-офіцера жандармського, а на доктора більше схожий. Борідка клинчиком, на носі пенсне у золотій оправі. Одразу запитав, як мене звати, руку подав, присісти запросив. І не Ванькою величає, як усі, а лише Іваном Карповичем. Доповів я йому про все і бачу, що в нього очі за скельцями загорілися.

– Одноокий кавказець? – перепитав він і аж зі стільця вскочив. – Це ж не хто інший, як Семен Аркашович Петросов, або ж товариш Камо власною персоною! Організатор тифліської експропріації! Та ви, батінька, молодець, архіважливого лиходія вистежили самотужки! – каже і аж руки потирає. – Отєчєство цього не забуде.

– Рад старатися! – гаркнув я. Ще б пак, за арешт такого фрукта полковнику орден світить, а то й укупі з генеральськими погонами. А попри нього, може, й мені яка премійка перепаде.

Задумався він на хвилинку, потім глянув на мене пильно і каже.

– А може, то й на краще склалося, бо не справилися б ви там, любезний Іване Карповичу, а тільки дров би наламали. Тут є така заковика. Велике князівство Фінляндське – це вам не якась там малоросійська губернія. Воно ніби і наше отєчєство, та не зовсім наше, там свої закони і своя поліція, й у їхнього парламенту треба видачі офіційно просити, а вони виконувати наші прохання з ніг не збиваються, не люблять нас ті чухонці. Поки допросимося, втече той голубчик. Тому це все треба провернути неофіційним чином. Я пошлю туди трьох своїх найкращих людей. А ви з ними, батінька, поїдьте, бо бачу ви агент досвідчений, а ще ж того бандита зблизька бачили, це не те що на фотографії. То їдьте, за те вам, голубчику, потрійна оплата, ну а коли спіймаєте, то буду просити про нагородження, – дивляться на мене пан полковник і так лагідно дивляться, що не можна відмовити.

Не те щоб дуже мені хотілося їхати до Фінляндії, але ж якщо керівництво на тебе такі надії покладає, то краще не розчаровувати. Тому я перечити не став. Викликав полковник своїх людей, видав нам усім відрядні по офіцерському чину, посадили нас в автомобіль і привезли просто на пристань, а там якраз пароплав відходив. Ледь встигли. Петербурзькі відразу всілися в карти різатися, а я приліг, бо й досі в голові шуми траплялися та слабкість накочувала, через шампань прокляту. А як прибули, хлопці відразу до портового трактиру пішли, наче пообідати. І там штоф горілки узяли.

– А це ще навіщо? П’яним і себе втратиш, не те що когось знайдеш, – кажу їм, а вони регочуть.

– Ну ти, хохол, зовсім дурний. Кого ти тут шукати зібрався? Земля чужа, люди не по-нашому балакають. Нікого ти тут не знайдеш, то краще відпочити, аніж без толку бігати, – вчать мене.

А поруч кумпанія сидить, чоловік вісім. Молоді, кремезні – мабуть, студенти, пиво п’ють, балакають по-своєму. «Ула-ула Суомі» горлають, це як ото у мазепинців «Ще не вмерла Україна», бунтівна пісенька, як я потім довідався. Та воно і так зрозуміло було, що не государя хвалять, бо так вже завзято келихами стукалися та на нас із такою люттю косували, ніби ми на чужу сторону прийшли на танці.

– Хлопці, а як же служба? Робота ж, – питаю, бо у мене при таких поглядах і чарка не піде. До того ж дисципліна. Я по трудах можу, а щоб оце нічого не зробивши пиячити, то якось не правильно.

– Од роботи коні дохнуть, – кажуть і вже наливають по першій чарці.

Ось воно як! Та що ви про коней знаєте, злидота міська? Коні дохнуть від того, що довго в стійлі стоять. Серце у них від того жиром запливає.

З тим і пішов я під їхній сміх. Не звик я так працювати. Вийшов до міста, а воно і дійсно чуже, наче не нашій благословенній імперії належить. Балакають по-чужому, біляві всі, червонопикі, вайлуваті. Кого не запитаєш – всі «ен іммерре», «міне ен іммерре» буркотять у відповідь недоброзичливо, мовляв, не розуміють нашої мови і розуміти не хочуть. Походив я трохи вулицями і відчуваю себе дурнем. Коли чую, що хтось по матушці пройшовся, наче гвардійський полк центральним проспектом. Руська людина! Чоловічок такий миршавий та п’яненький, у шинельці розтріпаній. Я його за рукав спіймав.