Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Жени, батьку, щодуху за тим чортом, який щойно поїхав, бо розмова у мене до нього чоловіча є! Спокусив мою жінку законну той люципер чорний, мушу з ним поквитатися за це, – я аж кулаки стиснув від люті.

Візник мене зрозумів і погнали ми за тим князем. Наздогнали біля вокзалу. Візник навіть гроші з мене брати відмовився. Що не кажіть, а не перевелися ще добросердні та щирі люди у нашому отєчєстві…

Горець той швидко зник у натовпі, людно сьогодні, публіка поважна на вихідні по імєніях роз’їжджається. Тому я одразу до розкладу: за дві хвилини петербурзький відходить, наступний за півгодини до Харкова. Всяке може бути, може, й до Харкова той бунтівник намилився, але, закладаюся, що він на петербурзький сідатиме, бо ті конспіратори кляті завжди намагаються так, щоб в останню мить до вагона вскочити. Квитки довелося взяти в перший клас, дешевших не було. Сів, віддихався трохи, потім пробігся вагонами. Знайшов я свою згубу в сусідньому – в карти він різався з якимось паном, із виду провінційним поміщиком. На цьому я і повернувся на своє місце – не треба більше тому азіату очі мозолити, щоб ще чого доброго він на якомусь полустанку не зіскочив, почувши, що тхне паленим.

Вже й сутеніти почало, то ж я вклався спати. А у сусідньому купе компанія офіцериків горілку п’є. Шмаркаті ще ті благородія, видно, щойно з військового училища їх випустили, а гонор аж через край лізе. Добряче вони галасують, кондуктор прийшов їх до порядку закликати – одна літня дама поскаржилася. Та вони його вигнали стусанами.

Мій сусіда по купе, з виду – чи то купчик із дрібних, чи то прикажчик із дорогого магазину, газетку читає та ніжкою в лакованій штиблеті нервово смикає, та боїться, видно, їм щось сказати. Я б сказав, та вони мені не заважають, я звичний до шуму та галасу. Ледве задрімав, коли тут поїзд як сіпнеться – так і вилетів я зі своєї полиці та ще й головою вдарився, аж іскри з очей посипалися.

Біжить вагоном кондуктор, за ним ще якісь залізничники та поліцейський пристав. Виявляється, господам офіцерам шампані забаглося серед ночі й вони вирішили прикупити, стоп-кран зірвали, дарма, що ніч глупа та ліс за вікном. Скандал, лайка. Криють офіцерики того пристава в купі з залізничниками по матушці. Якби пасажири не допомогли тих офіцериків втихомирити, не справився б пристав. Ну і я теж допоміг, особливо, коли довелося їх випхати з поїзда на якомусь глухому полустанку не зовсім чемним способом. От що я скажу – не там пристало панам офіцерам героїзм виявляти. Хай би вже для війни себе поберегли, для супостата.

Вляглося все, втихомирилося у вагоні. Ліг я, і тут у мене в голові шампань остаточно розсіявся, і наче лампочку електричну хтось увімкнув. Якого дідька я тут роблю? Чого мене до того Петербурга чорти понесли? Кривий горець, що рядився в офіцера, і ще й аксельбанта не на той бік вчепив… Це ж пограбування казначейства в Тифлісі, головний підозрюваний! Нам знімок фотографічний показували. Він із підручними там двісті п’ятдесят тисяч рублів казенних грошей забрав та шістнадцять служивих – козаків та поліцейських на той світ спровадив, а вкупі з ними ще трьох мирних обивателів.

Оце такий люципер! Вб’є і як звати не спитає! Тобі, Іване Карповичу, що, більше всіх треба? Вирішив сам-один любе отєчєство врятувати від цих бунтівників? От доїду до столиці, проведу клієнта до місця, де він зупиниться, і, згідно службових інструкцій, передам цю справу місцевій охранці. А тоді додому, на ясні очі його благородія з рапортом.

Та не так сталося, як гадалося. Не зупинився той кавказець у столиці, а швиденько перебрався з Київського вокзалу на Фінляндський і сів на поїзд до Гельсінгфорса. А я не встиг за ним, бо замість бігти до каси, попхався до лінійного жандармського відділення – у них завжди бронь має бути для таких оказій. Та ті господа чаї з баранками попивають, давай мої документи перевіряти неквапливо так, допитуватися, якого дідька київському філеру в Петербурзі треба, коли тут і своїх вистачає. Ще й над хохлами-недотепами посміюються. От не люблю я тих столичних, зажерті вони та балувані. І це ще подивитися треба, хто государя і отєчєство більше любить! Закипів я, наче тульський самовар. Кажу, негайно білет давайте, а то рапорт напишу на самого міністра внутрішніх справ, що ви операцію важливу зірвали, яку ми цілих три місяці готували. Ну тут вони давай свого начальника викликати, а поки той начальник відобідали і соізволили повернутися на службу, поїзд мій вже застукотів на захід.