Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Нічого собі! – дивується полковник. – А ну розповідай про них.

Я все, що бачив, доповів, задумався полковник. Запалив папіроску, кімнату кроками мовчки міряє. Потім каже мені:

– Для початку ви, голубчику, Іване Карповичу, мене високоблагородієм не називайте. Мене величати Всеволодом Іполітовичем, бо сусіди мої люди дуже милі та інтелігентні й не знають про характер моєї служби. А їм, мабуть, дуже неприємно було б дізнатися, що їхній сусіда та партнер по преферансу – жандарм, бо, знаєте, вони ліберали і не схвалюють наших методів роботи. А ось із цим товаришем Петросовим цікава комбінація виходить. Адже ми могли б накрити їх усіх разом із грошима з тифліської експропріації. Ми ж на самого Ульянова вийшли, з ним схоже ще Красін та Житомирський – не останні люди у більшовицькому крилі РСДРП. Процес би на всю імперію був би, і не політичний, а кримінальний. Зрештою, при такому розкладі нас той Петросов менше всього цікавить, він лише малоосвічений кримінальник-бойовик, його і так, рано чи пізно, піймаємо, або ми, або кримінальна поліція. Давайте-но, батінька, мерщій мчіть на станцію та відбийте шифровану телеграму. Завтра вранці першим поїздом прибудуть наші люди, будемо брати голубчиків, фіни навіть спохватитися не встигнуть, як ми їх до Петербурга переправимо, тут рукою подати, в Куоккалі в гарну погоду навіть дзвони Ісакія чути.

Написав полковник мені папірця, що відправити і кому, я бігом на станцію. Відбив телеграму – приїздіть зпт бабушка при смерті тчк. Повертаюся, вже сутеніє. Йду собі, насвистую пісеньку місцеву, що до мене причепилася ще в Гельсингфорсі, аж тут перестріває мене той чорнявий, із борідкою, що на дачі Ваза був. Випивши він міцно був, вхопив мене за комір, дихає перегаром в обличчя і свердлить очима. Я мовчу і посміхаюся дурнувато, а сам міркую – чого йому від мене треба?

– Досить ліпити дурня. Хто тебе послав? Чому тут постійно крутишся, – питає сердито.

От лайно, невже мене викрили? Бачу, що він праву руку в кишені тримає на револьвері.

– Мінне ін імере, – кажу і розводжу руками.

– Я скільки раз казав, щоб не заважали, а вони постійно своїх дурних шпиків підсилають. Забирайся, бо пристрелю.

А я все посміхаюся якомога тупіше і налякано й далі своєї правлю: – Мінне ін імере.

Глянув він на мене пильно ще раз, відпустив і зітхнув.

– Мабуть, дійсно ти, братець, чухонський болван. Ні до дідька нерви стали, треба в Баден-Баден поїхати на води і нерви підлікувати, – тицьнув він мені гривеника і пішов нетвердою ходою. Що це за проява була? Якщо він мене запідозрив, то чому іншим не сказав? Чи з п’яних очей верзлося йому казна-що, як то з начальником моїм часом трапляється?

Та щось не думається мені, я ж зранку ще не їв нічого. Шлунок он аж виє, наче вовк на місяць. А тут неподалік дачі полковника шинок якийсь. Як пахне звідти смакотою, ну просто ніяких сил у мене не залишилося, щоби його минути.

Зайшов, всівся за стіл, замовив кухоль пива та м’яса шматок із капустою квашеною. Вони тут у закладі розуміли трохи по-людськи. Поки м’ясо готувалося, поставили мені тарілку з хлібом і блюдечко з вишкварками. Щоб не нудився. Оце я розумію. Захрумтів я вишкварками, пиво допив, ще замовив, коли і страву мені принесли. Тільки узявся їсти, як заходять у шинок полковник мій і з ним ще якийсь чолов’яга. Так років за сорок, рум’яний, балакучий і видно, що давній знайомий полковника. Сіли вони, тут же графинчик узяли і страву місцеву, щось схоже на нашу кулеб’яку. По їхньому зветься смішно – «калакукко», а як придивитися, то ото звичайний чорний хліб із начинкою з риби та сала. Смачне, мабуть, он жують, аж за вухами тріщить.

Я швиденько доїв, думав вийти тихенько, щоб панству не заважати, та коли йшов до дверей, побачив мене товариш полковника. Та як вирячиться! Наче я йому грошей винен був.

– Ви тільки подивіться, Всеволоде Іполітовичу, який типаж! – закричить, ще чарку закинув у рот і до мене йде. – Братіку, ти ж Полтавської губернії? З тих країв? – питає мене. Як тільки здогадався? Ото розповідали мені, що є у Англії такий відомий сищик Шерлок Гольмц, так тому достатньо на людину тільки глянути, щоб сказати, хто вона і що вона, де живе, чим займається, що полюбляє. Картину повну намалювати. Оце б того Гольмца нам до контори, навели б ми у Києві шереху! Але цей звідки про Полтавську губернію здогадався? Я йому за спину дивлюся, на полковника, а той підморгує. Ага, зрозумів.

– Мінне ін іммере, – відповідаю і руками розводжу.