– Замерзнеш, – піддакує фін.
– Ну то давай я поміняю своє пальто і капелюха на шубу і шапку твого товариша. Гарне пальто, майже нове.
Полапав фін сукно, поторгувалися трохи, я доплатив два рублі, на тому вдарили по руках. Я шапку на очі натягнув, комір шуби підняв, а тут гаркавий спустився із номера. Аж закипів від люті, мовляв, напилися, наче свині. А фін той каже йому, мовляв, не подобається, пане, сам йди. Попустився гаркавий, куди ж подінешся. Суне вперед, розмахує пухким саквояжем. А там двісті тисяч рубликів! Усі мої мрії у тому шкіряному ковчезі. Ой же оселюся, ой же заживу! – йду і слинку ковтаю, бо сильний диявол, знає, чим людину спокусити.
Пішли ми. Наче провідник на ногах тримався, але місцева горілка міцна, зараза, і бере не за столом, а за селом. Тільки вийшли за останню хату, як розвезло мого провідника, ноги у нього вигадливі кренделі вимальовують і все пісні свої чухонські співати рветься. Пхаю я його під руку, гаркавий перед нами суне і все питає куди йти. Тут провідник упав. Хропе, зараза, я йому одразу давай морду снігом терти, до тями приводити, та марно, розібрало його не на жарт. Холодно, вітер дме пронизливий, в обличчя сніжною крупою січе, а йому, бач, поспати закортіло. Ну, оце так вляпалися!
Коли Володенька той хапає мене за руку. Угледів він у темряві сарайчик якийсь рибальський поруч. Холодно, однак хоч вітер не дме. Поклав я фіна, сіли чекати, поки до тями прийде. Він же, зараза така, тихцем із собою ще пляшку горілки прихопив і поки йшли ми селом, видудлив її майже повністю. А то я думав, чого він все пику в кожух свій ховає. А він собі потягував!
Сидимо, слухаємо, як вітер гуде. Коли фін застогнав. Я ж, добра людина, підійшов подивитися, а та морда чухонська як почне ригати! Та прямо мені на шубу! А щоб тебе! Я шубу кинув, давай чистити. Дивлюся, що і на сорочку потрапило. Роздивився пічку в сараї, кремінь знайшов, трісок трохи. Розпалив багаття, шубу розвісив, сорочку зняв, обтер, повісив сушитися. Сам присів, гріюся. Воно вогонь у пічці гуде, жити можна. І Володенька поруч сидить. Щось дивиться на мене. Потім показує, наче розчин на цеглу маже. Пізнав таки, гад, хоч я ж шапку на очі насунув.
– Ти ж муляр, що нам пічки лагодив? – питає. – І тебе, значить, самодержав’я так допекло, що тікаєш! Дарма, брате, боротися треба! Про революцію чув?
Я руками розводжу, мовляв, не розумію, що каже.
– Нічого, що не розумієш! Нічого! Ти просто серце відкрий! Відкрий серце! І все зрозумієш! Бо революція, брате, це така річ, що всі з народа розуміють, якщо розповісти правильно! – він ото каже, очі в нього заблищали, а сам до мене доторкнувся, там, де серце. Руки в нього холодні, неприємні. – Революція, брате, це пісня, а пісня ж усім зрозуміла, пісню перекладати не треба! Її співати треба, усім серцем співати, тоді тебе кожен зрозуміє і пісню підхопить! Нумо, давай заспіваємо!
Вставай, проклятьєм заклєймьонний
Весь мир голодних і рабов,
Кіпіт наш разум возмущьонний
І в смертний бой ідті готов!
Ото виводить цапиним своїм голосом, очі вирячив і дивиться на мене якось дивно. Ще ніколи так на мене не дивилися.
– А ти красивий. Справжній пролетар. Народна кістка. Людина майбутнього! Сильний, впевнений, немає в тобі інтелігентської гнилизни! З тебе б чудовий боєць революцій вийшов! Такі люди нам потрібні! Сильні, впевнені, від сохи! Ти – майбутнє, милий, світле майбутнє! – торочить ото, потроху наближається до мене і далі наспівує.
Вєсь мір насілья ми разрушим
До основанья, а затем
Ми наш, ми новий мір построім,
Кто бил нікєм, тот станєт всєм!
– І буде всесвітнє братство! Коли всі, як рідні! Чоловіки! Бо саме чоловіки – вінець творіння. Баби то так, мотлох! Потрібні, щоб тільки народжувати! Але це тимчасово! Потім у нас будуть машини, спеціальні машини для цього! Вони будуть народжувати людей майбутнього! Таких, як ти, брате! Сильних, впевнених, красивих! – шепоче хрипко, як ото бабка, коли наврочує. І знову співає.
Ето єсть наш послєдній
І решитєльний бой
С Інтернаціоналом
Воспрянєт род людской!
Ото доспівав, та як кинеться! Цілуватися! І добре б по-людськи, як ото поважні люди при зустрічі лобизаються, а то, як шльондра якась, слину пускати та язиком куди не треба лізти. Я такого не чекав. Тобто чув, що є такі богоборці, що з чоловіками тойво, але щоб у житті таке, то навіть подумати не міг! А воно ж лізе, обнімає мене, язиком ото у рот штрикає. Ну я і не витримав. Як зацідив кулаком, так той Володенька і ліг, наче сніп під серпом.
Читать дальше