Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Ну і добре! Не розуміють, дурні, що втрачають! Сам Штойбруда візьму! – зраділи їх благородь. Посміхаються, руки потирають, збуджені. За кілька годин доїхали ми до Шпилівки.

– Ото он будинок барона, – показав провідник на високі пагорби, порослі лісом. Серед високих сосен інколи видно було дах якогось будинку. – Далі дорога прямо, піднімайтеся на пагорб і все, – каже провідник і коня повертає.

– Ти куди? – хвилююся я і за повідець хапаю.

– А мені наказано було тільки до пагорбів довести, а потім негайно повертатися, – каже провідник, а сам очі ховає.

– А ще дорога є з пагорбів? – питає їх благородь.

– Ні, немає. Там ліси навколо такі, що не продерешся. Тільки цей шлях до будинку веде, – смикає провідник за повідець, їхати хоче, але тримаю я його.

– Та пусти ти його, нехай їде до дідька, самі справимось! – наказує їх благородь. Он як очі в них палають. Відпустив я провідника, а штабс-капітан наказав зброю приготувати. – І стріляти лише за наказом. Цілитися точно! Бо як не ви їх, то вони вас. Зарізяки там досвідчені, не схибте. А коней залишимо, пішки підемо.

– Ваша благородь, може, не треба… – кажу. Бо чув погане я про цей будинок фон Шпіла. А їх благородь мене і не помітили. Дуже вже кортіло їм того Штойбруда схопити. Поперлися на пагорби. Козаки гвинтівки наставили, їх благородь одразу з двома револьверами, ліземо.

Дивлюся я на сліди. Учора увечері їхала на пагорб бричка. На два коні. Точно увечері, бо вночі дощ накрапував, сліди трохи змив.

– Тихо! – шепоче їх благородь і все застигають зі зброєю. Прислухаються. Наче суцільна тиша, але потім чутно, що наче плаче хтось. Що за дива? Один із козаків на кущі показує. Наче звідти плач. Їх благородь наказує подивитися. Але сам туди не поспішає. Молодець, а що як пастка це? Три козаки побігли до кущів, пірнули у них, кілька секунд тривожної тиші, коли тягнуть когось. Людину, чоловіка, що голову руками обхопив, і плаче, та так гірко, що аж самому плакати хочеться.

– Ось, він плакав, – кладуть чоловіка перед штабс-капітаном.

– Чорт забирай! Та це ж той професоришка! – дивується Мельников. – Він то що тут робить?

І точно, професор Каспер це. Він, тільки дивний якийсь. Посивілий і тремтить весь, наче цуценя змерзле, і квилить, як дитина.

– А ну припини плакати! – наказує Мельников і ляпасу дав, щоб заспокоїти. – Розповідай, що тут робиш!

Та ну, яке там розповідай, коли Каспер тільки труситься і зубами цокотить, перелякався він неабияк. Я переляк бачив. Якось у Туркестані, в горах, на двох хлопців із нашого ескадрону чудовисько напало. Наче людина, тільки волохате, що бібізьян, яких ото по цирках показують, кричало нелюдським голосом і кусало. Так один із хлопців від розриву серця помер, а іншого схожим на Каспера знайшли. Сивим та у сльозах, два тижні тремтів та мугикав, аж поки до тями прийшов і зміг щось до ладу розказати.

– Та що це з тобою! Ану кажи, що тут робиш! Чи кулі захотів? – тицяють їх благородь у обличчя Касперу, а тому хоч чортовими рогами тицяй, не злякається. Не в собі людина.

– Ваша благородь, та не чіпайте ви його, все одно нічого не скаже, – кажу я. Мельников і сам бачить.

– Так, зв’язати його, потім допитаємо. І вперед! – штабс-капітан побіг, а козаки чогось на місці тупцюють. – Що таке?

– Та, той, – урядник козацький мнеться. Злякалися хлопці, розуміють, що не просто людину так нажахати. – Не треба туди йти, нечисто там.

– Це наказ! Вперед! – аж кипить Мельников. – Вперед!

Тільки стоять козаки, наче чоботами у землю вросли. Не підуть, козаки ж вперті. Мельников скаче коло них, кулаками розмахує від люті. Хоч би кеби вистачило тому дурню комусь у зуби не тицьнути, бо козаки такого не подарують, можуть і кинджалом віддячити. Врешті перейшовся мій начальник: – Тьху! Боягузи! Ваню, за мною!

Деремося ми далі на пагорб вже самі.

– От козаки пішли! Тьху! Мотлох! Якби такі козаки раніше були, так всі б війни супостатам просрали! І це ж як козаки такими стали, то що там про інших казати! Тільки ми, охранка, Ваню, залишилися опорою отєчєства! – бубонить під ніс їх благородь.

– Ваше благородь, – тихенько шепочу, коли вже близько ми до будинку фон Шпіла. – Не можна нам туди.

– Ваню! Не дратуй мене! – шипить Мельников. Он вже і огорожу кам’яну видно, високу, наче у фортеці. В огорожі ворота відчинені.

– Ваше благородь! – мушу я сказати, бо ж загинемо ми.

– Мовчати! – шипить мені штабс-капітан, а потім як перечепиться і гепнеться. – Чорт забирай! – лається гучно і тут сам собі рота закриває. Підхопився, озирається навколо. А я на дорогу дивлюся. – Чого став, вперед! – пошепки наказує Мельников, розлючений власною недолугістю. – Ну, давай!