Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Але я стою на місці, киваю на те, об що їх благородь перечепилися. А то рука. Ага, людська рука, з м’ясом відірвана від тіла. Їх благородь ошелешено дивиться на неї, аж револьвери опустив.

– Це ще що таке? – питає, хоч знає, що це. З чим людську руку сплутаєш? Але як керівництво питає, то треба відповідати.

– Насмілюсь доповісти – це людська рука, чоловіча. Відірвана. У піджаку була і сорочці. Ось рукав залишився, – доповідаю. Бачу, що Мельникову повітря стало мало, задихав він важко.

– Як рука? Чому рука?

– Я ж ото хотів вам сказати, – починаю було.

– Про що?

– Про чудовисько.

– Про яке чудовисько?

– З будинку фон Шпіла.

– Слухай, Ваню, ми ж у двадцятому столітті живемо! Які чудовиська? – дратується Мельников. Але якось непевно дратується. Бо воно століття хоч яке, а коли ось рука відірвана на дорозі валяється, то страшно. Чутно, що і сам сумнівається, бо ж усім зрозуміло, що просто людина відірвати її не змогла, навіть кілька людей.

– Маячня! Пішли! Вперед! Штойбруда треба брати! Орден дадуть! – нарешті кричить Мельников. Ото я бачив таке, коли з переляку люди сміливими робляться.

До того ж їх благородь про орден давно мріють. Переймаються, що засиділися у штабс-капітанах, кар’єри не роблять. Ото мрія, що про гучну справу, яка все змінить. Тільки не судилося. Ще пройшли ми і вже під самою кам’яною огорожею побачили трупи. Людські. І страшні. Бо розчавлені, наче спілі груші під колесами. Жах. Наче всяке бачити доводилося, але не таке. Погано мені стало, кинувся до кущів, де мене знудило.

– Штойбруд, – шепоче їх благородь і носаком чобота торкається відірваної голови. Кучерявої, чорнявої. Від чобота голова перекидається і стає видно обличчя. В очах у покійника неймовірний жах. Перед самою смертю дуже злякався бідолашний.

– Підете туди? – киваю за огорожу. Їх благородь вирячився на голову Штойбруда і наче не чує мене. Дивимося.

Бунтівники на справу пішли уп’ятьох. Добре озброєні: он револьвери валяються, у двох і бомби за поясами. Тільки не допомогло.

– Ваню, хто це міг так?

– Чудовисько. Велетень у три людини заввишки. Кажу ж, що коли родина фон Шпіла загинула, він кудись поїхав і повернувся вже з ним. Кажуть, що чаклунством воно зроблено, та не простим, а жидівським. Зветься по-їхньому Голем, бо голе ходить і жахливе. Воно будинок будувало і охороняє тепер. Ніхто сюди не поткнеться, що там сюди, навіть у ліси фон Шпіла місцеві не ходять, гілочки не виламають, бо бояться. А ось ці вирішили, що найрозумніші, думали, що револьвери чи бомби їх врятують. Дурні, – кажу я пошепки. – Ходімо звідси, ваше благородь, – пропоную, бо якось страшно тут мені.

– Ходімо, – з легкою душею погоджується Мельников. Кілька кроків робимо, як він зупиняється біля якоїсь ями. – Дивися!

Я дивлюся, спочатку не розумію, в чому справа, а потім дотумкую. Аж крякаю з переляку. Бо та яма, окопчик цілий, у якому б я помістився, то слід величезної босої ноги. І навіть уявляти не хочеться, яке завбільшки те чудовисько, що сей слід залишило.

– Пішли! – наказує їх благородь і зривається бігти. Мені двічі наказувати не треба…

Ось і козаки. Чекають нас, перелякані.

– Повертаємося до міста. Як там цей фокусник, живий? – питає їх благородь, який старанно вдає, що не злякався і все відбувається за планом. Козаки зайвого не питають, коли чують, що повертатися, помітно радіють. Швиденько скочуємося з пагорба, далі на коней і вперед.

У Охтирці здали професора Каспера до лікарні. Десь за два тижні він почав говорити. Розповів, що був викрадений есдемами, які під загрозою смерті примусили його гіпнотизувати кожного з членів київської групи, щоб з’ясувати зрадника. Далі ще примусили впливати на одного фабриканта, щоб той переписав заповіт на свого молодшого сина, який злигався з бунтівниками. Ну, а потім вже повезли до будинку барона фон Шпіла.

– Вони знали, що там є. То хотіли, щоб я гіпнозом його зупинив, приборкав, поки вони гроші заберуть. Але воно ж чудовисько, воно само може будь-кого загіпнотизувати! На нього нічого не подіяло і воно вбило, усіх вбило! – Каспер почав плакати, з ним трапилася істерика. Його слуга, який вижив після поранення і навіть навчився трохи розмовляти по-нашому, казав, що істерики ті трапляються тепер із професором щодня, а ще й кошмари нічні. Через все це Каспер мусив покинути зайняття гіпнозом, повернувся до Ревеля і що там із ним далі, невідомо. Їх благородь впевнені були, що Каспер – шахрай і ніякого гіпнозу немає. А ось Дашенька, та сумнівалася і якось розпитувала мене про Софію Яківну, Мімі та Зіночку. Казала, що от у голові ті імена крутяться, а звідки не знає.