Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Значить так, Ваню. Потрапив я у халепу. Таку халепу, що як не допоможеш ти мені, то, як офіцер і людина честі, мушу я кулю у скроню пустити. Бо ж мертві сраму не імуть.

– Ну, стрілятися – то діло дурне і гріх великий, – відповідаю. Щось здалеку заходить його благородіє, не інакше начудив щось мій начальник.

– Пограбували мене, – зітхає Мельников, – і побили жорстоко.

Оце так-так, думаю. Мабуть, п’яні дуже були їх благородіє, бо інакше ж не уявляю, як їх можна пограбувати. Вони ж не боягуз, при зброї завжди, самі сильні та вправні, не штафірка цивільна, що кулак покажи і знепритомніє.

– Спиртоузу перебрали? – питаю делікатно.

– Та яке там! Я ж казав, що не питиму, чесне і благородне слово дав моїй любій дружині Дашеньці. І не п’ю, хоч так зараз хочеться в дим напитися, щоб про все забути! – їх благородіє аж кулаком по лавці вдарив, – Не пив я ані краплі!

– Тоді ж як? – дивуюся.

– А так. Йшов я пізненько, повертався з колегії. Інші в кабак посунули, а я до готелю, бо ж не п’ю. А тут перестріли мене трійко. Я на них пістолет, а вони на мене три! Пограбували і потім ще й побили, мерзавці!

Ось тобі й тютюн підмочений. І заради цього мене із-за весільного столу забрали? Чи то Мельникову по голові сильно вдарили ті башибузуки, що він дурня клеїть?

– Ваше благородь, я ось що думаю. Вам би до поліції звернутися.

– Ех, Ванька, – зітхнув Мельников, – думаєш, я дурніший від тебе? Яка поліція, Ваню? Ніяк не можна мені до поліції!

Бачу, голос у Мельникова починає тремтіти.

– Чому ж не можна? – питаю здивовано.

– А тому! Тому, Ваню! – аж кричить штабс-капітан і замовкає, бо поруч проходять якась дама з дитиною і здивовано дивиться на нас.

– Вкрали в мене саквояж, – додає штабс-капітан тихо, майже пошепки, – а в тому саквояжі, Ваню, секретні документи. От потраплять вони до ворогів нашого любого отєчєства – знімуть мені голову за державну зраду! Розумієш, Ваню! На ешафот піду, в Нерчинськ пішки загримлю кайданами! Я ж офіцер, скільки бунтівників арештував, а тут якісь босяки пархаті у мене секретні документи відібрали. Яка ганьба…

– Та то звичайні кримінальники. Ну вкрали саквояж, випатрали його, все цінне забрали, а папери викинули. Ось і все, знайдуться за день-другий, – намагаюся заспокоїти його благородіє, бо бачу, що з ним істерика може статися, як із нервовою дамочкою.

– Ваню, це ж Одеса! Тут іноземних консульств купа та резидентур шпигунських і кожна собака знає, що секретні документи продати добре можна. А в Одесі ґешефт вміють робити, – голос Мельникова тремтить і зривається на високі ноти, як у п’яного дячка на похоронах. – Знайди саквояж, Ваню. Як знайдеш, то що хочеш проси – все зроблю. Рятуй, Ваню! Рятуй мене! – трусить мене за лацкани піджака штабс-капітан. А потім якось згасли їх благородь, обм’якли і заплакали гірко-гірко. Та й мені несолодко. Оце так завдання. Знайди щось у цій Одесі. Ще б у Києві, де я кожну собаку знаю, і то було б непросто, а тут місто чуже. Але не відмовиш їх благородію, коли їм так погано і отєчєство наше любе у небезпеці через цю прикрість.

– На коли вам саквояж той потрібен?

– Не саквояж, Ваню, Бог із тим саквояжем. Мені тека шкіряна з документами потрібна, яка у саквояжі була. Дали нам для ознайомлення під розписку, усе під грифом цілком таємно. Про те, як німці наших бунтівників фінансують, доповіді нашої агентури та військової розвідки із закордону. Післязавтра треба ці папери здати. Як не здам – то застрелюся. Не хочу ганьби та суду, краще вмерти! – сказали це їх благородіє і дивляться на мене з надією. Видно, що не хочуть вони стріляться, на мене сподіваються.

– Пошукаю я, ваша благородь. Однак нічого не обіцяю, бо ж місто велике, незнайоме.

– Ваню, якщо знайдеш, то буду я твоїм боржником на все життя! Точно кажу! – і тут їх благородіє узяли та й стали на коліна. Переді мною. Оце так! Інший би розплився від радості, коли начальник, дворянин, офіцер, перед тобою на коліна стає. Але я ж не дурень. Я знаю, що от зараз він на коліна стає, а потім буде це приниження до кінця життя пам’ятати і мститися. Борони Боже, бути свідком чужого приниження! То їх благородіє на коліна – і я на коліна. Він плаче – і я сльозу пустив, під акацією білою. Отак і стоїмо, як дурні.

– Розкажіть мені, як це все сталося, – кажу. – Тільки давайте сядемо, а то увагу занадто привертаємо.

Ми сіли, і їх благородіє розповіли, що поверталися вони із засідання колегії увечері, вже затемна, йшли Французьким бульваром, коли вискочили з провулку невідомі й трапилося, що трапилося.