Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Дивиться Люба на мене, бачу, що вагається. А потім наче згадала щось, аж злякалася.

– Ні, ні! Скажіть вашому пану, щоб і думати забув! Тільки через пані Елеонору, а то і мені зле зробить, і на себе біду накличе.

– Від кого це? Мій пан – із родовитих, герой війни і нікого не боїться.

– Був вже тут один такий герой… – зітхає Люба, – до мене пан Бенціон прийшов, а офіцер його не пустив. Так потім друзі пана Бенціона ледь його не вбили. А я ще і ляпасів отримала, наче винна, що той офіцерик голову втратив.

– Що то за Бенціон такий страшний? – цікавлюся. Бачу, зблідла вона, перелякалася.

– Не можу я тут із вами розмовляти, мені до пансіону треба, – і побігла. Я ще постояв, подихав глибоко, бо ж красива, стерво, аж серце калататися почало. Потім пішов до трактиру, що примітив неподалік. Бачу, туди, куди треба, потрапив – тут у кожного на лобі стаття зі зводу законів про покарання адміністративні та кримінальні написана, за кожним каторга плаче. Потроху розпитував про того пана Бенціона. Цю загадкову персону тут знали всі, але як тільки я заводив про нього мову, одразу замовкали. Вочевидь, неабияке цабе той Бенціон для одеської босоти, коли всі його так бояться. Замовив я собі пива, сиджу, п’ю, коли підходять до мене двоє. Жиди по вигляду, але одягнені не по-своєму, а по-панськи – в лакованих штиблетах, годинники на грубих золотих ланцюжках, жилетки модні, самі молоді, здорові, дивляться нахабно. Вочевидь, їх тут добре знають та й бояться, бо як побачили їх, хтось у тарілку з наїдками втупився, хтось відвернувся, а хтось геть із трактиру вибіг.

Ті двоє підійшли до мене з-за спини. Один, не витягуючи руки з кишені, встромив мені під ребро щось тверде. Я не рипаюся, не вчора зроблений, розумію, що підпирає мені бік не абищось, а ствол револьвера. Усміхаються мені хлопці.

– Підемо з нами, добрий чоловіче, розмова до тебе є.

– Ну, як розмова є, то чому б і не поговорити. Пішли, погомонимо, – відповідаю.

Вийшли ми з трактиру, зайшли у підворіття, там у двері якісь шмигнули. Мене до стіни поставили, обшукали, забрали мій браунінг.

– Ти хто такий?

І у груди одразу кулаком. Добряче б’ють, мерзотники! Аж закахкав я.

– Кажи, чому про пана Бенціона розпитуєш?

– Бо справа до нього є, – хриплю.

– Фіма, ви тільки подивіться на цього поца, – один каже іншому. – У нього є справа до самого Бенціона!

Регочуть, гицелі. Не заважаю, хай регочуть, сміх же він відволікає, розслабляє. Кривлюся собі й стогну, бідний та нещасний. Вороги мусять думати про тебе гірше, аніж ти є.

– Ванька, яка в тебе справа може бути до пана Бенціона? – питають презирливо. Я дивуюся, звідки вони знають, як мене звуть. Документів при мені не було. Невже заклав хтось? Але хто? Потім тільки дотумкав, що для них всі православні люди – Ваньки.

– Чого мовчиш, поце?

– Важлива справа, – кажу. – Така важлива, що кожному дурню знати того не треба. Тільки самому Бенціону і скажу.

– Пан Бенціон до твоїх справ інтересу не має. Рибам будеш розповідати на дні морському, – каже той, який револьвера мені до спини приставляв, і регоче. Друзяка його Фіма теж регоче.

Розслабилися ті веселуни, пильність втратили. А це дарма, бо ж не те, що у полі, а те, що у коморі. Як крутнуся я, руку заломив, револьвер вихопив, по голові руків’ям приложив і на другого вже дивлюся цівкою просто в чоло.

– Тільки поворушися – пристрелю, як зайця!

Він уже не сміється, лупає очима на непритомного товариша, руки слухняно підняв. Зрозумів, що я не жартую і рипатися не варто, бо одразу кулю пущу.

– На коліна ставай.

Цей парубійко став. Забрав я у нього з-за пояса свій браунінг.

– Тепер веди мене до пана Бенціона.

– Та він не буде з тобою розмовляти, село! – каже Фіма. Я йому чоботом у живіт, щоб до тями привести.

– Не твоя собача справа, чи буде він зі мною розмовляти, чи не буде. Твоя справа – відвести.

– Ні, не поведу! Я своїх не здаю, – кахкає він із землі.

– Це ти молодець, Фімо, – посміхаюся. – Але тут ось яка справа. Скажи мені, вухо тобі потрібне? – питаю, а сам йому револьвер до вуха приставив. – Потрібне? Як потрібне, то веди. А як ні – то відстрелю його прямо зараз. Будеш потім всім показувати, який ти сміливий і своїх не здаєш.

Мовчить він, зблід. Мабуть, не мав ще справ із серйозними людьми, серед курей царював, півник.

– Я до трьох рахую. А ти про вухо подумай. Раз.

На «три» він погодився. Красень же, мабуть, дівчата за ним так і впадають, як же йому без вуха? Я його напарника зв’язав, щоб як до тями прийде, не втік одразу, і пішли ми.