Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Розмова панів офіцерів згодом повернула в інший бік, про дамочок та полювання. А з-за дальнього столика нічим особливо непримітний чоловік розрахувався і вийшов. На столі він лишив газету «Одєссітъ», де на останній сторінці з оголошеннями було обведене олівцем одне повідомлення: «Розшукується чорна шкіряна тека з важливими документами комерційного характеру. Того, хто поверне, очікує ВЕЛИКА винагорода».

У двері будинку на одній із тихих вуличок добропристойного району подзвонив якийсь босяк, однак, коли господар відчинив двері, він одразу прожогом чкурнув геть.

– Scheisse! Wieder diese wilden Russen… – презирливо кинув чоловік у мундирі фрегатен-капітана германського військового флоту, вставив у око монокля на золотому ланцюжку і запалив папіроску. Він наче на когось очікував. Незабаром до будинку під’їхав лихач і з екіпажу вийшло двоє чоловіків із шкіряною текою. Візник безтурботно гриз насіння, сидячи на козлах. Раптом із-за рогу вибіг жандармський офіцер і ще один чоловік у цивільному з пістолетами в руках.

– Всім стояти, іменем государя! – закричав офіцер.

– Шухєр, фараони, – заволав візник. Двоє гостей, які щойно зайшли до будинку, вистрибнули у відчинене вікно разом із пухкою валізою та вскочили у бричку. Баскі коні щодуху рвонули від небезпеки.

– Я є особа недоторкана, я є помічник германський військовий аташе і кайзер цього так не залишить. Це є неподобство та немислимо у цивілізований держава, – галасував російською з жахливим німецьким акцентом фрегатен-капітан, та ця парочка не надто переймалася тим і безцеремонно запхала його до брички, котра під’їхала з-за рогу. Тут засюрчали свистки і звідусіль бігла поліція.

Жандарми пред’явили посвідки поліцейському приставу.

– Шпигуна затримали, купував секретні документи. Цього фрукта не посадиш, доведеться вислати. Тільки шкода, що продавців згубили, – зітхнув жандармський офіцер.

За рогом на подив перехожих із брички викинули німецький офіцерський кітель та фуражку…

А на ранок штабс-капітан Мельников у парадному мундирі з чорною текою під пахвою увійшов у приміщення одеського жандармського управління і за півгодини повернувся до готельного номера із пляшкою шампанського. Синці на обличчі у нього були, але добре притрушені пудрою, а зараз і зовсім непомітні, бо виблискували їх благородіє неабиякою радістю, наче дівка на Великдень.

– Давай бокали, Ваню! Ми це зробили! Ми це зробили! Шкода, розказати нікому не можна. Але як ми їх круг пальця провели! І полковника з контррозвідки Ляпа для них зобразив, щоб у Бенціона ті папери почали руки пекти, і купця секретних паперів – германського фрегатен-капітана. Ляпа – артист яких мало. А як він кричав – «це є немислимо у цивілізований держава», справжній дипломат! І ми ще й поліцію викликали для більшого, як вони кажуть, шухєру, – реготав Мельников.

Добре його благородію тішитися, а я не на жарт злякався, коли за Ляпою почали стежити Бенціонові посіпаки. Тому треба було йому в германському консульстві з’явитися хоч кілька разів, кров із носа треба було, щоб навіть не сумнівався Бенціон, що Ляпа дійсно з їхнього дипломатичного корпусу. Тому для германців ми сплели байку, що в Ляпи, себто фрегатен-капітана германського військового флоту Зігфріда фон Рогге, одеські босяки гаманця витягли разом із паспортом. Та німці його за свого відразу прийняли, консул навіть кофієм пригощав – мовляв, не дивуйтеся, багато наших підданих тут у такі халепи потрапляє, бо навіть у цій дикій Росії Одеса є найжахливішим місцем. Ось нещодавно тут в одного нашого моряка навіть парадного мундира поцупили. Обіцяв консул Ляпі новий паспорт швидко зробити і з грошима допомогти, щоб той міг повернутися на любий фатерлянд із цієї жахливої та дикої країни. А ще більше я боявся і Бога молив, щоб бандити не зазирнули у ту валізу, на яку Ляпа документи міняв, бо вбили б його на місці й теку оту ми більше б ніколи не побачили.

– А як тобі вдалося німецький мундир роздобути? – питає Мельников.

– То дурниці, ваше благородіє, навіть мови не варто, – відповідаю ніяково.

– Та ж кажи вже, що тут таїтися, – регоче Мельников.

– Я позичив у сусідній пивнушці кашкета посильного із пральні, потім прийшов у готель до одного німця. Він сам і віддав мені свого мундира, ще й черевики. Казав, щоб я добре їх наваксував, а на чай тільки п’ятака дав, скнара. Тепер нехай знає, що тут йому не якийсь там Берлін, а Одеса, і речі свої треба пильнувати.