Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Щоправда, його благородь ще мав вдома неприємності від дружини, бо необачно забув вийняти з кишені мундира один делікатний предмет жіночого туалету, і до ладу не міг пояснити, звідки він взявся. Та то таке, потім якось помирилися. Мельников все зробив, як обіцяв, паспорт Любушці видав і з ним вона вже з Петербурга відпливла. Наче у Англії стала аж баронесою, бо не простому капітану голову закрутила. Їх благородіє потім бачили Любушку на перегонах у Парижі.

– Як королева стала! – у захопленні розповідав штабс-капітан. Підійти до неї не насмілився, бо був із Дашенькою, яка б за такі знайомства могла б любому супругові й очі видерти. Я тільки подумав, що Любушка королевою і була, хоча й із простих. Так і я ж не з Гедиміничів, а ось їх благородіє врятував.

Вони тепер до Одеси ані ногою і по борделях більше не ходять. Завели коханку білошвейку, обережні зробилися. А я чув, що невдовзі після нашого від’їзду одеська охранка згоріла. Казали, що внаслідок якогось ганджу електричної проводки, але ось мене щодо цього сумніви беруть.

Припхався я до околотку аж над ранок, зморений, наче пес. Ще б пак, усю ніч стежив за двома важливими бундівцями із закордону. Хитрими вони виявилися і місто добре знали – спочатку довго плутали Подолом, потім зайшли до знайомих і послали хлопчика за харчами та горілкою до сусіднього трактиру, наче збиралися залишитися надовго. Та я теж не в тім’я битий, вже знав такі фокуси, тому оббіг будинок і таки знайшов чорний хід, яким ті бундівці, перевдягнуті на фабричних, вийшли. Теж мені фабричні! Роби вдягли, а руки хоча б вугіллям помазати забули. Йдуть та біліють, пальчики ніжні, наче сосиски у німця Йогансена на Прорізній. Та і хода в них інша, й осанка. Хоч десять роб одягни, а досвідченій людині за версту видно, що то за робітники такі.

Довів їх до квартири, де вони зупинилися, зачекав для впевненості, щоб не чкурнули ті голубчики ще кудись, бо дуже вже меткими виявилися. А тут вже й сонечко встало, двірники мітлами шурхотять, невиспані служниці спішать на базар за свіжими вершками до панського кохфію. Витяг я свого срібного годинника – п’ята ранку. Наче і додому вже пізно йти – поки доплентаюся через усе місто, то вже на службу час збиратися. А околоток рідний зовсім поруч. Козирнув черговому і пішов до філерської. Зняв чоботи, ліг на лаву, накрився кожухом. Ще буде час передрімати якусь годинку-другу, а там хлопці розбудять. Що не кажіть, а не можу в чоботях спати, і раніше через це частенько у халепи потрапляв, особливо на початках служби. Любили тоді мої старші товариші пожартувати з мене, особливо Митрофан Скоробагатько. Якось сховали мої чоботи, поки я дрімав, а тут їх благородіє заходить до філерської. Митрофан як гаркне – смірно! Всі люди як люди – смірно стоять, а я як дурень спросоння чоботи шукаю. Зараз воно зовсім інакше, тепер ніхто такого не утне. Навпаки, он молоді філери і чоботи почистять, і на столі залишать хліба з ковбасою та огірком солоним, щоб коли прокинеться старший товариш, то мав що перехопити.

Добре воно поважною людиною бути. А тут ще спалося мені солодко, наче пикою у миску з медом впав. Сон такий наснився, що й прокидатися не хотілося. Наче я не у місті, не в задушливій філерській, а у рідному селі дрімаю, та не просто в селі, а на сіннику, ото такому, що тільки туди сіно привезли і духмяніє воно, аж у голові паморочиться. А ще й жайвір десь у високості співає. Рай, одним словом. Наче цього мало, ще чую голос знайомий. Приємний, але не можу згадати чий саме. І каже той голос ласкаво так:

– Ваню, прокидайся.

Дивлюся, а то Одарка, донька мельника з нашого села. Така, знаєте, дівчина у тілі, пишна, наче паска великодня, і всі на неї дивляться, наче одразу десять Великих постів відбули. І я дивлюся, тим більше, що з одежі на ній лише наопаш офіцерський кітель із погонами штабс-капітана. Тут би мені й злякатися, звідки на дівці з нашого села кітель офіцерський, але ж забило мені усі баки тіло Одарчине розкішне і думати нічого не можу, тільки сопу, наче паровоз перед відправленням. А дівка далі веде.

– Кохаю я тебе, Ваню. До смерті кохаю!

Шепоче, посміхається і цілуватися лізе. А губи то в неї холодні. Такі холодні, наче земля взимку. Ох тут мені лячно стало! Бо ж згадав, що не топче більше рясту Одарка, померла вона позаминулої зими – випала на ковзанці з санчат, та головою об лід, бідолашна. Казали, ціла калюжа крові натекла, але тут Одарка була ціла і своє далі торочила: